Отець Мирон Кривуцький, ЧСВВ

О. Мирон Кривуцький ЧСВВ народився в Чижеві, повіт Золочів, 18 липня 1884 року з родичів Василя Кривуцького і Марії Червінської, хліборобів. Ось його спогади: По вакаціях 1903 р. вступив я до Новіціяту 00. Василіян в Крехові. По скінченню філософіських і теологічних студій був висвячений в катедральнім храмі св. Юра у Львові дня 12 травня 1912 року Митрополитом Андреєм Шептицьким. Через рік був помічником учителя Новіціяту в Крехові. В грудні 1913 року засновано перший монастир г; Перемишлі, на Засянню і я займав там уряд намісника Дому і катехита на Засянню. В липні 1914 року я виїхав до Золочева відвідати хворого тата і там мене застала мобілізація і Перша світова війна. З вибухом війни виїхав до Львова, а що Перемишль, уже був „замкнений”, то пок. о. протоігумен Плятонід Філяс казав мені їхати до Жовкви та заступити катехита о. Льва Манька, бо не знати чи він повернеться з вакацій. В 1915 році москалі, при відвороті з Жовкви, арештували мене, повітового маршала Козіцкого і шпитального лікаря. Однак, коли ро¬сійська жандармерія виїздила з Жовкви на Кам’янку Струмілову, нас звільнено. В літку 1917 року мене перенесено до Крехова на намісника Дому і я там був аж до виїзду на Схід перед наступаючими поляками. Під час організування листопадового зриву перебував я в монастирі в Крехові, повіт Жовква. Коли УГАрмія відступала за Збруч явиїхав з крехівською жандармерією, щоб охоронити монастир Крехів перед шиканами польського уряду і так опинився аж у Кам’янці Подільськім. Коли ж не було надії на скорий поворот до Галичини, я зголосився на військового духівника на руки о. д-ра Василя Лаби, котрий був тоді духовним референтом при Диктатурі в Кам’янці. Як монаха, мене призначено до шпиталів і я отримав грамоту ось якого змісту: Диктатор Зах. Обл. Укр. Нар. Республики. Ч. 1791-перс. ГРАМОТА ІМЕНОВАННЯ Отсим іменую Вас на внесок Прп. на воєнний час польовим духівником IX. ранґи в Галицькій Армії з датою 15 серпня 1919. Кам’янець на Поділлю дня 17 вересня 1919. Д-р Петрушевич Кругла печатка: Диктатор Зах. Обл. Укр. Нар. Республики. До Всечеснішого Отця Мирона Криву цького в місци постою. Я зараз на поручення духовного референта виїхав до лічниці „Чортків” в Дунаївцях, бо там, не було жодного військового священика. Лічниця була в приміщеннях фабрики сукна і ціла заповнена хворими на тиф, а хворі на червінку були в міській лічниці Командантом лічниці був лікар-сотник Козакевич. Крім нього був лікар-сотник Царгородський — придніпрянець — людина дуже совісна та люблена хворими, студент медицини, галицький жидок, а також і аптекар молодий жидок, мабуть також з Галичини. Рівно ж була одна німецька сестра жалібниця. Службу Божу правив я в нашій аптеці. Сповідав наших хворих вояків, а кожного рана причащав і давав Єлеопомазання тяжко хворим. По обіді я хоронив померлих і знову сповідав хворих, щоб рано на Службі Божій їх запричащати. До двох тижнів всі хворі були висповідані, так що опісля вже було легше, бо я сповідав відразу новоприбулих до шпиталя. В Дунаївцях я перебув п’ятнистий тиф і довший час пролежав непритомний. В часі моєї хвороби померло 18 людей без уділення їм св. Тайн. Наш шпиталь переїхав до Могилева над Дністром. Там ми не розташовували шпиталя, бо не було місця й потреби. В Могилеві вже був розташований шпиталь "Стрий" під командою полковника д-ра Левицького. При тім шпиталі був старший священик. Люди були переважно хворі на черевний і поворотний тиф, а також на п’ятнистий та на червінку. За позволенням того польового духівника, я висповідав усіх хво¬рих, а що наш шпиталь „Чортків” не розташовувався, я заявив команді, щоб мене перевели в інше місце. Коли це почув духівник шпиталя „Стрий” просив, щоб я залишився при шпиталях. Я згодився на цю пропозицію. Прийшла до Могилева відомість про наближення Денікінського війська. Обидва шпиталі евакуювалися підводами на Захід і мали йти аж до Кам’янця, щоб довідатися, що маємо робити. По приході до Старої Ушиці вночі прийшли транспорти з Кам’янця з вісткою, що Диктатура виїхала через Бесарабію до Відня і що УГАрмія злучилася з Денікіном та що частини наші з Кам’янця ідуть на схід, бо Кам’янець ма¬буть зайняли вже поляки. Після дводенного відпочинку і нарадах злучені транспорти обох шпиталів і частин військових з Кам’янця завернули на схід, щоб стрінутися з денікінцями. Ситуація була напружена і дуже неприємна, бо наші частини маршерують на схід, а Петлюрівські, під командою ґен. Тютюнника, на захід і то тим самим шляхом. Одного разу похід здержано на довший час, бо напруження дійшло до того ступеня, що галицька команда поїхала на переговори до ген. Тютюнника. Поволі зближались ми до Нової Ушиці. Наш похід стримався на короткий час. Обидва шпиталі завернули із шляху на північ і заїхали до більшого села та стали там на ніч. Там простояли кілька днів. Шпиталь "Чортків", до котрого я належав, дістав наказ від’їхати до міста Бару. В Барі і в околицях було досить галицького війська. Там я знайшов свого брата пор. Павла Кривуцького, команданта транспор¬ту шпиталя „Золочіп”. При нім був наш батько Василь, котрий помер там перед місяцем на запалення легенів і був похоронений на барськім цвинтарі. По короткім відпочинку я зголосився в Команді, щоб приділено мене до якоїсь частини, бо наш шпиталь і тут не розташовувався з браку місця. В Барі я не бачив жадного денікінця. Рівно ж не знаю, чи тоді в Барі був який наш польовий духівник. За два дні закликали мене до Команди Етапу та зробили мені пропозицію, щоб я виїхав до Жмеринки, бо там є великі маси хво¬рих наших вояків, а вони не знають, чи там є наш польовий духівник. На мій запит, чи там є яка галицька військова частина, від¬повіли мені, що не знають, однак думають, що там повинні бути якісь відділи. Виставили мені подорожні папери і відставили підводою мене і мого чуру Гната на станцію, що була досить далеко від міста. На станції я застав двох старшин і кількох стрільців, що вже кілька днів чекали на поїзд, що мав над'їхати з Могилева над Дністром до Жмеринки. Там був склад харчів і з нього ми дістали гречаних круп та кусник сала. Ми варили гречану кашу і тим живились через тих два дні, мого побуту. Поїзд за дві доби докотився до Жмеринки. Була вже ніч, десь коло 10 години. Поїзд став на вантажному вокзалі, і ніхто з наших залізничників не міг сказати, чи поїдуть на пасажирський, чи ні. Вкінці рішаємось іти. Десь по годиннім ходьби поміж різного роду вагонами дійшли ми перемучені на станцію. Там застали декілька денікінських вояків, галицьких реконвалєсцентів, що ночували на станції, бо не мали де мешкати, тому що на¬селення боялося тих напів ходячих трупів. Від них я довідався про військові шпиталі та що в місті є денікінська команда. Від військової денікінського патруля, що пильнувала порядку на вокзалі, я довідався, де міститься їхня етапна команда. Двигаючи польову каплицю і наші особисті речі, обидва з Гнатом, відшукали ми з бідою ту етапну команду. При столі дрімав денікінський унтерофіцер, а в куті цієї етапної канцелярії спало двох вояків. „Пожалуста” каже урядуючий — „что хатітє?”. Говорю, що я військовий священик, призначений зі своїм дяком до Жмеринки, та хочу, щоб етапна команда призначила мені квартиру. По довгих торгах, на моє домагання, каже своїм двом воякам запровадити нас на квартиру до чергового офіцера. Він не знає, як розв’язати цю справу, але вмішалися жидівки, в яких він мешкав і рішили, що ми з Гнатом заночуємо в домі тих жидівок. Я подякував та змучений пішов до призначеної мені кімнати і положився в одязі на твердий тапчан, а мій чура спав у теплій кухні на підлозі. Рано, при чаю, сказав мені цей офіцер, що в вагонах живе галицька польова жандармерія і він піде зі мною шукати їх команданта і вони обидва пошукають мені відповідну квартиру. Дійсно знайшли її напроти станції в аптекаря поляка. На поверсі було дві кімнати двох лікарів, котрі там принимали хворих. В одній кімнаті я мав свою каплицю, а в другій ми спали обидва з Гнатом. Старшина польової жандармерії показав мені бараки, де були військові шпиталі, та запровадив мене до головного лікаря, котрому я показав свої папери. „Да і харашо” – я почув від нього і на тім скінчилася моя візита у „ґлавного врача”. Шпиталі містилися в літніх дерев’яних бараках чотирьох російських полків, що кожного року, у літній порі їх займали. Крім того було два залізно-дорожні шпиталі та за містом цивільний шпиталь. Військові шпиталі і залізно-дорожні були коло залізно-дорожнього шляху, а цивільний при гостинці. Сповідати хворих почав від бараків І. і П. полків, опісля перейшов до бараків III. і IV. полків. В новім залізно-дорожнім шпиталі „вокзалу” я стрінув хворого головного лікаря, д-ра Бурачинського, та інших старшин УГ Армії, що їх привезли з Вінниці. Мій порядок був звичайно такий: рано в каплиці Служба Божа, відтак снідання, яке приготовляв чура, а опісля я йшов до шпиталя і причащав вояків, висповіда¬них по переднього дня. По скінченні св. Причастя я сповідав в наступному бараку хворих вояків, зразу лише галичан, але опісля і місце¬вих, бо просили: „Батюшка, таж ми теж крещений народ, не дай¬те нам погибати як худобі”. Православні завжди дякували за сповідь і св. Причастя словами: „Спасіба за ісповідь і пріобщеніє”. До Жмеринки у міжчасі прийшла залізно-дорожня сотня з командантом, сотн. Юліяном Буцмакюком. Я увійшов в стан тої сотні і звідтам побирав харчі, так що мій чура Гнат носив мені від них обід і вечерю. Люди по цих військових шпиталях вмирали дуже численно, бо був великий брак лікарів, санітетів і лікарств. Мої письма до Санітарного Відділу при Головній Команді УГА в Вінниці, в справі важкого стану шпиталів у Жмеринці, залишалися без відповіді. Опісля я довідався про дійсний стан нашої Армії та про брак не лише лікарів, лікарств, але й одягу і харчів. Коли я звернув увагу головному денікінському ліка¬реві, що в пустих бараках я припадково знайшов цілі кімнати з накопиченими мерцями, він відповів, що не може на день хоронити лише 80 людей, у двох гробах. Додав: „Дайте мені людей до копання гробів, а тоді подвійне число небіжчиків поховаю”. При кінці листопада почали доходити до нас вістки про розбиття денікінських військ більшовиками та заняття Києва. Денікінці непомітно зникали зі Жмеринки, а наше положення ставало з дня на день більше непевне, бо ніхто не знав, що мав робити. Начальна Команда УГА евакуювалася з Вінниці через Жмеринку в напрямі Вапнярки. Полева наша жандармерія також вже залишила місто, а я мав виїхати залізно-дорожньою сотнею сотн. Буцманюка. Серед та¬кого напруження прийшов до мене стрілець зі станції щоб я негайно явився в команді транспорту, останнього з Вінниці. Мене прийняв майор Зегорж (німець), подав мені явний приказ що я маю за¬лишитися при шпиталях у Жмеринці, але до відклику. Я заявив, що маю від’їхати з транспортом сотн. Буцманюка. А коли я поспи¬тав його, з чого я буду удержуватися з моїм дяком – відповів мені, що будуть мені присилати гроші через конфідентів. Більше я не бачив того майора Зегоржа, ані ніякого конфідента. Вночі відійшли на Вапнярку послідні транспорти, а по полудні стрінув я, при виході зі шпиталя, лікаря і він сказав мені, що з Жмеринці бороть-бісти створили уряд. Він пояснив мені, що боротьбісти це українські більшовики, а тут у місті залізно-дорожні робітники. Щойно за тиж¬день прийшли більшовицькі війська. Двох полковників з комісаром замешкали в аптекаря, зараз коло мене, і вони перший раз отворили двері від мене до аптекаря та ходили собі свобідно і по моїм помеш¬канню та всюди нишпорили, як мене не було в хаті, бо я дальше ходив до шпиталів. Вкінці мої полковники з комісаром зробили мені пропозицію, щоб я забрався з моєї квартири та замешкав на польськім приходстві. Я кожної неділі, по втечі пароха на захід, правив у костелі читану Службу Божу та говорив по-українськи проповідь. Не було іншої ради як сповнити бажаганя тих більшовиків. Дали мені підводу та перевезли мене і Гната до польської парохіяльної резиденції. де я мешкав аж до відступу польського війська з України. До половини травня я завідував латинського парохією, бо тоді повернув польський парох. Поляки зайняли Жмеринку з початком травня, а в липні вже опустили місто перед більшовицьким військом. За своєї окупації поляки ув’язнили галичан. Тому я вписався до Петлюрвської Армії, як буковинець. Буковина тоді належа¬ла до Румунії і тому буковинців поляки не переслідували. Сотн. Німоловський, котрий за більшовиків укривався між галичанами, почав набирати добровольців до Запасної Бригади. Мене призначили як сотника шефом пропаганди цієї Бригади. Наразі творилися штаби полків цієї Бригади, а з галичан був лишень я і двох старшин з Буковини, котрі підписали мені декларацію, що я родом з Садаґури. Нас евакуювали на захід, десь між Кам’янцем Подільським і Підволочиськом. Село велике і чисте. Там застали ми вже військову капелю, здається з УСС, котра опісля опинилася в українськім таборі в Йозефові, на Чехах. Там у якійсь справі заїхав молодий петлюрівський старшина, син полковника кінноти Павленка, рідного брата Омеляновича-Павленка, команданта Петлюрівських частин, які перебули у запіллю більшовицької армії попередню зиму та перебились до польського фронту у 1920 році в районі між Могилевом і Баром. Я довідався від того старшини, що утворилася Бригада Шепаровича з галичан-реконвалєсцентів та старшин, що не хотіли лучитися з поляками. Він мені порадив, щоб я написав рапорт до ґенерала Омеляновича-Павленка про переведення мене до Бриґади Шепаровича. За яких два тижні мене викликано у штаб Дієвої Армії до Бару. Польська польова жандармерія, що стояла в дворі того села дала мені підводу, яка відвезла мене до Бару. У штабі Дієвої Арами я застав багато старшин УГАрмії, мені особисто знаних, що раділи моїм приїздом, бо я був одиноким українським католицьким духівником. Поручник Пастернак запровадив мене до генер. квартирмайстера Капустянського. Генерал відіслав мене з запискою до якогось православного священика, що був духівником Дієвої Армії Павленка (мабуть був це протоєрей Табінський). Цей зацікавився мною та випитував, хто я, де служив при УГАрмії і як я дістався до штабу Дієвої Армії. Він сказав мені, що я буду духівником Бригади сота. Шепаровича і знову дав мені записку до ген. Капустянського. Цейпрочитав і ка¬же: „Вертайте назад до Протоєрея та скажіть йому, що Бригади сотн. Шепаровича вже немає, а замінено її на Херсонську Дивізію під командою полк. Долуда. Протоєрей взяв це до відома, написав мені друге письмо і сказав, що я буду в ранзі полковника та відіслав з поворотом до генерала. Я подорожував зі штабом Дієвої Армії, бо при відступі польсько-українських військ ніхто напевно не знав де знаходиться команда Херсонської Дивізії. Раз до штабу під’їхало двох вершників, вони заговорили по-галицьки. Я запитав їх, з якої вони частини. „З Херсонської Дивізії від полк. Долуда” — відповіли. Коли вертаєтесь?, бо я призначений священи¬ком до Дивізії і чи можу з вами їхати? Віддамо звіти – і по одер¬жанні приказів від’їдемо — відповіли. Я спакував на віз свої речі і з чурою Гнатом зголосив свій від’їзд до Дивізії та ждав на від’їзд вершників. За три години ми були в селі, де я зголосився у полк. Долуда, котрого я гостив свого часу в крехівськім монастирі. Від тоді дальші походи відбував я з Херсонською Дивізією аж до переходу на територію Чехословацької Республіки – правдоподібно при кінці червня 1920 року. Нас перевезли поїздами в корінну Чехію, до таборів військовополонених, коло міста Ліберця, а по році ми опинилися в таборах Йозефова, старої австрійської фортеці Йозефштадт. В обох місцевостях я душпастирював та був катехитом на гімназійно-семінарських курсах аж до кінця січня 1925 року. Уряд Чехо-Словацької Республіки зліквідував українські табори полонених в Иозефові. Одні з наших шукали собі місця в Республіці, другі виїздили до Польщі, а треті старалися дістатись до Радянської України. Я виїхав до Пряшівської Дієцезії прийнятий Адміністратором тієї Дієцезії пок. єп. Діонізієм Ніяраді, пізнішим ординарієм Крижовецької єпархії в Югославі. У вересні 1929 виїхав до Канади і в греко-католицькій дієцезії в Канаді працював аж до листопада 1950 р. Від 18 листопада 1950 року перебуваю в Мондері, Албрета, Канада, в Головному монастирі 00. Василіян.