Отець Омелян Ковч

Р. Долинський — підполк. 1. У. Д. подає, що в дні творення Української Галицької Армії о. сотника Омеляна Ковча призначено польовим духівником Бережанського Коша. Ще молодий тоді о. Ковч був повний енергії та сил. Не було кутка в Коші, де б наш Духовник не появлявся кілька разів на день. Не було відтинку розгалуженого життя Коша, в якому наш духівник не брав би відповідної для нього участи. Кожного ранку, після відслуження Божественної Літургії, о. Ковч поспішав до шпиталя, що був уже наповнений раненими учасни¬ками боїв за Львів. Щодня можна було бачити його на полі вправ, в канцелярії, в магазинах, де він полагоджував скарги окремих частин чи вояків. Він завжди знаходив час вислухати різних жалів вояків та спосіб полагодити їх — радше своїм авторитетом та здібністю. Для тодішнього команданта Коша, отамана П. Бігуса, о. Ковч був чи не найкращим помічником у виховній праці. Коли взяти до уваги ще слабо налагоджену матеріально-технічну базу молодої УГА, яка дослівно «на ходу» готовилась до оборони незалежності своєї щойно проголошеної держави, тоді треба дивуватись цій невиданій енергії та здібності полагоджувати найскладніші справи в таких обставинах. Висока духова сила о. О. Ковча дає повну підставу назвати його духівником-патріотом-борцем. Звичайно ми вважаємо, що створення добрих і боєздатних частин залежить від добрих кваліфікованих старшин. Це не зовсім так, бо боєздатність частин залежить ще великою мірою від її морально-духового стану та виховання. Постійна духовна опіка, підтримування та плекання батьківської віри у вояків, постійна увага до їх духових та життєвих потреб, витворюють силу частини, бо вона знає тоді, за що вона бореться та жертвується. Цю складну та клопітливу працю проводив постійно о. Ковч. Пригадую собі епізод боїв за Львів, що відбувся на фронті під Львовом на Великдень 1919 року. Перед самим Великоднем відходила маршова частина з Бережанського Коша, яка мала змінити облогу Львова. Отець Омелян Ковч, враз з кількома делегатами від громадян міста Бережан, від’їхав з маршовою частиною, щоби відвідати вояків на фронті та передати Великодні подарунки. Отець Ковч вирішив відвідати найдальше висунену позицію в районі Лисої Гори. Мабуть, знаючи рішучість нашого польового духівника, командування бойового відтинку не забороняло, а доручило одному підстаршині і мені супроводити його до позиції. Саме в ніч під Воскресення ми без пригод прибули на позицію та поділились Свяченим, яке поблагословив там же о. Ковч після короткого молебня. Командант передової застави попередив, що поляки на світанку наших свят можуть зробити наскоки, розраховуючи на нашу неувагу. Так і сталося. На світанку поляки відкрили вогонь з кулеметів, гранатометів та крісів. Був ранений один вояк в ногу. Вже розвиднялось, ворожий вогонь слабшав, бо поляки чекали мабуть на підкріплення. Отець Ковч піднявся разом з нами винести раненого в запілля та передати його до польового шпиталя для першої допомоги. Всі відраджували о. Ковчеві, бо треба було проскочити простір, приблизно 50 метрів, який був в засягу ворожого вогню. В ночі він був безпечний, але в той час вже стало цілком ясно. Отець Ковч сказав жартом. «Ви ж знаєте, панове, що я свячений, а свяченого куля так легко не бере.» Під прикриттям нашого вогню ми просувались крізь простір, хоч ворожі кулі сипались градом. Віра сильніша від людського страху за життя. Ще раз зустрів я о. Ковча на лінії фронту в час Чортківської офензиви. Годі було взагалі уявити собі, щоб о, Ковч в час бойових дій був не на фронті. Це обов’язок польового духівника бути там, де вояки вмирають, на лінії фронту. В запіллю почекають поки вернуся, – це був постійний аргумент о. Ковча, коли командування звертало його увагу на велике ризик. – Я маю досвід з війни та знаю, що вояк найкраще себе почуває на лінії фронту, коли він бачить там лікаря та духовника, відповідав геройський капелан. З того часу пройшло 22 роки. Наші життєві шляхи розійшлися в різні сторони. Я залишився в Україні та пройшов тернистий шлях. Моя життєва кар’єра закінчилась там вивозом до концтаборів далекого північного Сибіру, де я був шість років. Користаючи з замішання у 1941 р. я щасливо втік із Сибіру та по кількамісячному блуканню добився до рідних Бережан. У 1943 р. вступив до дивізії. Ще до виходу дивізії під Броди, в січні 1944 р. мене послали враз з моєю дивізійною. кавалерійською школою, командантом якої я був, до боротьби з більшовицькими партизанами Ковпака, на Холмщину. Після закінчення операції я одержав тижневу спеціальну відпустку для вивозу моєї родини з Бережан, бо недалеко проходила лінія фронту. Зі Львова потяги вже не курсували, отже довелось їхати військовим автом на Перемишляни до Бережан. Вертаючись ще того самого дня з Бережан, я вирішив в Перемишлянах переночувати, бо був виснажений дорогою в ті важкі воєнні часи. Цілком випадково (а може тому, що я українець) військова команда примістила мене на нічліг в пароха міста Перемишлян — сина о. Ковча. О. Ковч молодший оповів мені про долю свого батька ось що: Після програних визвольних змагань о. Омелян Ковч просидів майже рік в польському таборі полонених, що був властиво концентраційним табором. Після звільнення був довголітним парохом в Перемишлянах. Всі роки польської окупації були сповнені невпинною боротьбою з польським урядом проти кривдження парохіян-українців. Не було неділі або свята, щоб після Богослужби о. Ковча не тягнули на поліцію, зараз же після виходу з церкви. Безнастанно поліція закидала йому протидержавні виступи в проповідях, хоч проповіді мали релігійний зміст та ніяких імен чи установ ніколи о. Ковч не називав. В часи ганебної «пацифікації» о. Ковч збільшив свою активність, заступаючись за покривдженими парохіянами. Все це закінчилось кількамісячним перебуванням у в’язниці. Прийшла більшовицька окупація в 1939 році, яка зразу поставила о. Ковча в безвихідне становище. Духівника-патріота більшовицька влада зараз зарахувала до націоналістів, тобто найбільш небезпечної групи для більшовиків. В останні тижні перед відходом, НКВС днями і ночами розшукувало за о. Ковчом, який зник без сліду. Переховувала його жидівська громада під проводом рабіна Шії Ляндшана, що завжди ставились з пошаною до о. Ковча. Жиди оцінювали його як дуже гуманну людину. Прийшли німці, що своїми методами управління замінили більшовиків. Замість НКВС прийшло Ґестапо. О. Ковч продовжував акцію оборони невинних та покривджених. Не один десяток жидів врятував о. Ковч від смерті. Віддячуючись за його переховування, о. Ковч вирятував рабіна Шію та ще кількох з ним, переховуючи їх в безпечному місці. Хтось із польських «фольксдойчів» доніс про це владі і восени 1943 року Ґестапо арештувало о. Ковча і вивезло в концтабір під Любліном. Почувши ту сумну вістку я був пригноблений до краю. Що робити, як допомогти своєму улюбленому духівникові? На легальні шляхи тяжко було надіятись. Я мав кілька вільних днів, отже вирішив вертатись до дивізії, яка під ту пору була в Нойгамері, через Люблін. Я знав, що ледве чи вдасться досягти чогось реального, але відчував невимовне бажання допомогти, бодай облегшити ситуацію. Я мав фронтовий однострій та ввесь виряд з собою і рішив діяти на німецький таки спосіб: згори та зухвало. Прибувши до Любліна, я легко відшукав концтабір, що був недалеко від міста. Командантові табору я заявив, що вертаюсь з фронту, і вступив побачити свого священика та колишнього капелана, який помилково арештований, та що я маю відомості з Берліна, що буде скоро звільнений. Це вже був час непевний, фронт посувався вперед, а уніформ, виряд і тактика зробили своє. Командант заметушився і казав негайно викликати о. Ковча. Трагічна та болюча була ця зустріч. В моєму серці зберігався образ о. Ковча таким, як я бачив його майже 25 років тому. Тоді він був поставний, високий, з високим чолом, гарною високою чуприною та орлиним поглядом. Тепер я побачив згорбленого старця з рідким сивим волосом, майже беззубого, схорованого та фізично цілковито вичерпаного. Все ж таки я пізнав о. Ковча. Він, розуміється, мене не пізнав. Після кількох слів нагадувань о. Ковч кинувся мені на груди та розридався. Плакали ми обидва. Командант табору та охоронники з дискретності (напевно до мундуру) вийшли. Бачиш, Романе, до чого доборолись? Що ж воно далі буде? Чим воно те все скінчиться? – питав мене о. Ковч. Приблизно годину тривала наша розмова, в якій я старався заспокоїти о. Ковча, як міг у тих обставинах. Навіть у тих обставинах о. Ковч лишився собою. Глибоко в його очах тліла іскра Сина Воюючої Церкви, неустанного борця за кращу долю. Результатом моєї гострої тактики було перенесення о. Ковча до окремої кімнати в бараку та переведення на шпитальний харч. Я домігся від команданта дозволу на відправу в неділю Божественної Літургії в найближчому костелі, про що договорився з місцевим римо-католицьким парохом. Таки чергового дня о. Ковч прибув в супроводі охоронника та відслужив читану Службу Божу, до якої я йому служив. Моя тактика не пройшла безслідно, бо після повороту до дивізії мене притягнено до адміністративної відповідальності за порушення прав старшини. Командант концтабору, розуміється, доніс до Берліна про цей «інцидент», чого я був певний, а вже звідти до дивізії. Проте мене не притягнено до відповідальності, бо дивізія виїхала на фронт під Броди. Під Бродами, я дістав листа від о. Ковча, молодшого, що його батько помер в концтаборі в кінці червня 1944 року. Чи помер? Де могила того невтомного борця за кращу долю України? Невідомо, як невідомі могили багатьох борців за волю України.