Отець Іван Кипріян

До визначних священиків у Галичині належав о Іван Кипріян, парох Немирова, пов. Рава Руська. Хоч старший віком, зголосився, як польовий духівник, до УГАрмії і з нею перебув цілу кампанію в Галичині і за Збручем. В початках творення УГА замешкав у Мостах Великих, пов. Жовква, як польовий духівник. Про нього висловлюється о. Марко Ґіль дуже похвально: «Був це великий патріот і народній діяч, що освідомив національно цілу Немирівщину. Був він відомий з різних виступів на вічах у Равщині й сусідних повітах. Був добрим промовцем. За його старанням започаткували селяни відомий страйк проти дідичів майже в усій Равщині. Дідичі були змушені збільшити селянам заробітну платню.» «Голос Христа Чоловіколюбця» ч. з 1958 р. подає за автором С Б. таке: «Отець Іван Кипріян, це св. п. Капелан УГАрмії, що ділив долю і недолю частин 1-го Корпусу, а зокрема 6-ої Равської і 9-ої Угнівсько-Белзької Бригад, коли вони залишились у «Чотирокутнику смерти» на східно-українських землях, зимою 1919-1920 рр. В половині грудня 1919 р. він був у Самгородку, коло Козятина, в бригаднім шпиталі тифозно-хворих. Після того, як на тиф захворів бригадний лікар чот. Сосенко, їх санітарна опіка складалась дослівно з двох-трьох підстаршин, з яких один це теперішній о. Михайлів Макар, а другий д-р мед. Нестор Білик. Вже сьогодні важко мені написати, як давали собі раду ці два молоді санітарі, що з них один був, мабуть, по першім році богословських студій, а другий лише по четвертій гімназійному класі. Одного дня, а було це в мене, мабуть, в часі третього приступу поворотного тифу, повідомили нас наші санітарі-опікуни, що до нашого шпиталя прибув о. Кипріян і буде сповідати, причащати і єлеопомазувати нас, тифозно-хворих. І справді незабаром був о. Кипріян між нами і всі хворі приймали його сердечно. Як гарно вмів він тоді піддержати нас на дусі, хоч, наближаючись до нас, наражувався захворіти сипним тифом або бодай поворотним. Це був той самий о. Кипріян, парох Немирова, що засновував читальні в Равщині, провадив філію «Просвіти» в Немирові, компонував пісні, зорганізував духовий оркестр у Немирові і в часі Сокільського Здвигу з нею дефілював вулицями Львова. Був це той самий о. Кипріян, який при кожних виборах до галицького сойму і віденського парламенту був на всіх передвиборчих вічах в Равщині і Сокальщині й активізував села й містечка. По його від'їзді не довелось мені його більше зустрічати." В зимі 1919 - 20 рр. УГАрмія опинилась у катастрофальнім положенні. Нищена епідеміями тифів, без політичного проводу, без запілля, без засобів до життя. Десятки тисяч стрільців і старшин загинули від епідемії. Всі казарми, шпиталі й приватні квартири були виповнені хворими і виздоровленцями, що виглядали наче кістяки. Треба було допомоги, що її нізвідки було дістати. В такому розпачливому положенні дійшло до тимчасового перемир'я з більшовиками. В тому часі помер о. Яким Фещак, польовий духівник при І-ому Корпусі, а я, (о. Лебедович), перейняв провід духовенства 1-го Корпусу та зарядив з'їзд польових духівників в Чечельнику, на Поділлі. На тому зібранні був присутній також о. Іван Кипріян. Згодом з о. Кипріяном я більше не зустрічався, тільки в часі мого перебування в Яловецькому таборі у Львові, принесено мені вістку, що у Львові є о. Кипріян. Де потім був, не знаю, бо в Галичині його не було. Щойно від п. Василя Жолнярчука, б підхор. УГА я одержав лист з 12 лютого 1962 р., в якому було подано: «Я колишній учень матуральних курсів у 1920-21 рр. в українськім таборі у Ліберці в Чехословаччині. Матуральні курси зорганізовано десь у листопаді 1920 р. В половині грудня дир. Лукіянович привів старшу людину у вилинялім однострою УГА і представив нам нашого будучого катехита, о. Кипріяна. Сумний та задуманий о. Кипріян виголошував лекції у формі вільних тем, більше зі становища проповідника як педагога-катехита. Його лекції були, так сказати б, виявом болю патріота з приводу трагізму його і нашого, але не суперечили християнському поглядові та були радше філософським аналізом подій сучасності. Ми учні нижчих ступнів любили його, слухали уважно і на його годині відчували певного роду відпочинок після форсованого викладу матеріялу з інших предметів.» Не знав теж багато про дальшу долю о. Кипріяна п. С. Б. автор згадки в часописі «Голос Христа Чоловіколюбця» ч. 9 з 1958 р., де він каже: «По трагічній смерті сина Віктора Кипріяна в квітні 1920 р. знайшовся о. Кипріян між тими старшинами УГА, що їм постелився шлях до концентраційних таборів на Сибірі.» Зате о. К. Кухарик розкриває цілий трагізм долі о. Івана Кипріяна в «Голосі Христа Чоловіколюбця» ч. 9 (93) з 1958 р.: «Він був одним з наших праведників, хоч був брудний, обдертий і знаний як «номер 8-9-8-6.» Так, «номер 8-9-8-6», це о. Кипріян, український католицький польовий священик. Вся його історія пов'язана з понурою трагедією концентраційних таборів на далекому Сибірі, де голод, холод, тортури, муки й жах, здається, намагаються затемнити навіть самі зорі на морознім сибірськім небі, де вечір не приносить ні відпочинку змученому тілу, ні спокою серцю, ні навіть маленької надії на краще завтра у цій темряві невільництва. Отця Кипріяна вже немає в живих. Родився він у Західній Україні і дуже любив білу, чисту одежу. Вірив твердо, що в хвилині його смерті, святі у небі дадуть йому чисту сорочку, замість обдертих лахів. Можливо, що він дістав таку сорочку. 1934 р. отець Кипріян жив у бараку ч. А-332. Цей барак був також призначений для дітей, народжених у таборі. Аж до п’ятого року життя ці діти мали діставати поживу з того, що залишилось у спільній кухні, по роздачі харчів в’язням, а серед таких обставин мало хто з них міг досягти пять років. Отець Кипріян був тимчасовим опікуном тих маленьких кандидатів на смерть. Йому було 60 років. Його лице було синє і жовте. Жовте там, де видніла потріскана шкіра, а синє, де потріскали жили й починалося запалення. Ніс зламаний ударом також був синій, ніби чорний. На підборідді виднілися рани, що ніколи не гоїлися. Його очі казали всім що то була людина, повна любові не тільки для приятелів, але і для своїх ворогів. Ті надзвичайні очі розповідали про його безмежний тягар. Рани й обдерта одежа були його радісним скарбом та частиною того приниження, яке він так гаряче любив. Отець Кипріян був опікуном біля семидесяти дітей, хлопчиків і дівчаток. Всі вони носили на собі обдерте та брудне лахміття, що його інші в’язні вже викинули. їх очі дивилися на світ поглядом голодного вовка, запертого в клітку, де голод є такий звичайний, як і неволя. Хоч були то московські діти, то о. Кипріян, не знаючи по-московськи, завжди говорив до них по-українськи, уживаючи тільки коротких речень, щоб вони могли його зрозуміти. Полковник Калядін, кілька місяців перед тим, побудував престіл тоді, як діти пильно сторожили дверей. На цьому престолі Отець правив св. Літургію під високою причею для ідіотів і спаралізованих дітей, бо до них сторожі не хотіли навіть доторкнутись, так страшне смерділи їх боляки. Тільки отець Кипріян притулив до себе тих нещасних, хоч при цьому часом гірко плакав. Коли деяким з них приходив кінець земних терпінь і коли спокій смерті закривав їм очі, тільки він один брав тіло з соломи і з любов’ю хоронив. Знаючи від інших полонених, що чергового дня 20 дітей мали розстріляти і що тієї страшної холодної ночі вони були заперті у клітці без даху і питалися про Отця, він рішив за всяку ціну дістатися до них. Полковник Калядін і він – вже кілька тижнів перед тим викопали підземний прохід, через який отець Кипріян міг дістатися аж поза огорожу з колючого дроту. А там, під прикриттям кущів, де замикали всіх призначених на смерть, там отець Кипріян вже кілька разів сповідав і причащав людей, приготовляючи їх на смерть. Тепер там було двадцятеро дітей, що їх уранці мали вбити. Вони питались за ним. Страшна сніговія лютувала надворі. Здається нема нічого страшнішого, як сибірська заметіль, курява, «пургою» називають її. Тоді нема заходу, сходу, півдня або півночі, але тільки розгуканий вітер і сніг. Вовки гинуть у ній, а пси не можуть занюхати найсвіжішого сліду. Але отець Кипріян постановив піти до загороди. Спершу він клякнув і потонув у кількахвилинній молитві. Тоді казав полковникові Калядінові знищити його престіл, якщо він не вернеться. Коли полковник згасив жарівку, отець вліз у підземний хідник. Останні його слова були: «Мир всім». Заметіль тривала чотири дні і розстріл відкладено на пізніше. Як метелиця скінчилась, то сторожі знайшли тіло отця Кипріяна в клітці разом з замерзлими дітьми. Він ще тримав руку одного хлопчика. Так помер один з новітніх праведників, знаний як число "8-9-8-6", так, як усі праведники, він був переповнений християнською любов’ю. Не знаємо, які були останні слова отця Кипріяна, одначе досить того, що пішов до своїх малих ближніх у смертельний мороз і що своїми останніми рештками застигаючого тіла хотів розігріти закостенілі руки вмираючого хлопчика.