Отець Порфірій Боднар, ЧСВВ

О. Порфірій Боднар уродився 1880 року в Торгові, повіт Золочів. Родичі Теодор Боднар і Анна з роду Наливайко. Народну школу закінчив в Торгові, а до гімназії ходив у Золочеві. У 1899 році, в січні, поїхав до Добромиля і просив прийняти його до манастиря ОО. Василіян. Філософcькі студії закінчив у монастирі в Лаврові. В 1907 році вислали його Настоятелі ОО. Василіян на теологічні студії в університет Інсбрука, де студіювали в тому часі Митрополит США Костянтин Богачевський, о. д-р Мирон Горникевич, довголітній парох у Відні, Гнат Цегельський, з ОО. Василіян о. Яким Фещак, о. Мирон Кривуцький і інші. В часі студій в Інсбруці одержав св. Тайну Священства в 1909 році. В 1910-му році, в часі канікул відвідав майже цілу Італію, був на авдієнції у Папи Пія X. Тому що студіював мистецтво одержав від італійського міністерства дозвіл на вільний вступ до всіх державних музеїв. З Італії вернувся до Інсбруку. В 1911 році захворів на нерви і спеціяліст лікар порадив йому виїхати до Фіюме (Рієки) на лікування. Та о. Боднар випросив у своїх настоятелів дозволу виїхати в Галичину і був висланий до Бучача. Тут взявся інтенсивно до праці. В часі Великодного Посту висповідав понад чотири тисячі вірних. Крім цього на доручення Пр. Єп. Хомишина був катехитом у двох школах. З Бучача перенесено о. Боднара до Крехова. Там учив він молодих монахів латинської мови та всесвітної й української історії. В 1913 році перейшов знову до Бучача. Тут працював в «Місійному Інституті», в церкві, а окрім того давав реколекції для народу, по монастирських домах і для сестер Служебниць у Станиславові, в яких брали участь понад 70 монахинь. В серпні 1914 року була проголошена мобілізація і почалась Перша світова війна. В Галичину вступила московська армія. Під московською інвазією перебув о. Боднар 13 місяців. Російські військові відносились до монахів з пошаною. В Місійній Школі находилось багато ранених і хворих. Монахи-священики обслуговували не тільки хворих полонених, але і російські військові просили про сповідь. Вечорами приходили офіцери і просили їх висповідати, хоч були в них православні священики. На запит, чому таке роблять, відповідали: «Жити можна у кожній вірі. А я хочу вмерти як добрий християнин». У 1916 році перенесено о. Боднара до Краснопущі для відпочинку. Тимчасом зближився фронт до Конюхова, так що Краснопуща знайшлася між фронтовими лініями. У квітні 1916 року Митрополичий Ординаріят призначив о. Боднарові адміністрацію парохії Дунаїв. В часі від 1914 до 1920 року о. Боднар висповідав після своїх записок, коло 74 тисячі військових і цивільних. В часі обслуги хворих, каже о. Боднар, поробив спостереження, що 74 процент хворих умирає за скоро, тому що запізно або зовсім не дістає св. Тайн і Єлеопомазання. Він старався уділити хворим якнайшвидше і смертність зменшилася. В цій справі пише о. Боднар так: «Я старався впливати на хворого, щоб привести його до спокою, рівноваги і цілковитого віддання себе на волю Божу. Не раз треба було сидіти коло хворого годину і довше, щоб його успокоїти. І це мені вдавалося. Одного разу посидів я коло хворого понад пів години, ґімнастикував його душевно на всі боки. Йому сказали лікарі, що немає рятунку, бо є ускладненя зараження крови і найдальше до двох тижнів він умре. По моїй «гімнастиці» він каже: «Отче, як Бог хоче, я радо і зараз готов умирати». На це я: «Сину, я маю надію, що ти ви здоровієш». Чи повірите? Перед двома тижнями він став здоровий. Іншим разом прохання про сповідь я на зверх ніби злегковажив і сказав: «Ще тя не хапає», а було це якраз перед самою кризою тифу, та почав оповідати йому різні пристойні жарти. Три рази я відмовлявся від слухання сповіді. Мені йшло про те, щоб вбити переконання, що нема жадної небезпеки смерті, хоч лікар сказав, що нема рятунку, бо «серце заслабе». Вкінці якби від нехотя, я висповідав та оповідав дальше веселі історійки, аж хворий, заспокоївся і почав дрімати. Я спокійно вийшов по двох годинах гутірки в годині пів до десятої, а в годині десятій почалась криза. Вояк спав блаженним сном, а серце тикало поволі, не стануло, Через три тижні опісля ще мусів лежати в ліжку, бо був дуже ослаблений, а повинен був умерти. Подібних випадків було і більше. А мав я випадки, де позитивно приготовляв до смерті. В одній лічниці у Львові лежав хворий на тиф наш підстаршина, якого поляки засудили на смерть на шибениці. Він міг вийти, але я казав, що його поляки не повісять, бо він перше належить до Бога. Бог врятує його від ганебної смерті. І справді, добре приготований, невдовзі відійшов до Бога без помочі поляків. Трохи подібний випадок я мав з полковником Ганом, що був віце-міністром освіти в уряді Петлюри. Поляки мали договоритися з більшовиками, щоб вигубити петлюрівців. Мабуть під весну 1920 року один польський «генерал» мав підвести петлюрівців за Тернопіль і пустити їх та віддати на поталу. Бачив я щодня, як потяги з Підзамча везли петлюрівців до Підволочиська. Я просив Бога про ласкаву інтервенцію. Нагло вибух тиф у вагонах і цілий транспорт завернено до Львова. Багато петлюрівців опинилось у лічницях. Я їх відвідував. Одного разу звернулась до мене медсестра, показуючи на полковника Гана: «Цей дуже тяжко хворий, немає надії», – а мав він уже мабуть понад 60 років. Я приступив до нього зі словами: «Пане полковнику, з вами дуже зле, чи я не міг би вас висповідати?» – «Дуже радо». – Але я католицький священик». – «О, це мені дуже мило». – «Але я Василіянин». – «Отче, це мене дуже тішить». По конечних запитаннях я висповідав полковника, дав святий Єлей і св. Причастя. Це було десь о год. 10-ій перед полуднем. На обіді сказав я о. Філясові, що я приготовив до смерті полковника Гана. На це о, Філяс, наш протоігумен, і посол до парламенту в Станиславові, що знав особисто полковника Гана, сказав: «Отче, ви зробили велике діло». Під вечір того самого дня полк. Ган попрощав нас на віки. Похорон мав прегарний. Було понад 40 священиків, правив о. прелат Куницький. Я на похороні не був, бо важніше було для мене ходити поміж хворих і підносити їх на дусі.» В 1922 р. приїхав о. Боднар у Канаду. З початку душпастирував по фармах в Мондеру, а коли почали вступати до манастиря 00. Василіян молоді хлопці, то о. Боднар учив їх латинську мову й історію та інші предмети. Давав також реколекції і місії, а у вільних хвилинах, як каже сам, «працював шуфлею, кельнею, молотком і т. п.»

 

СПОМИНИ О. ПОРФІРІЯ БОДНАРА, ЧСВВ

Нижче подано власний спомин о. П. Боднара:

«Перша світова війна заскочила мене в Бучачі. Битва перед Бучачем була вже в неділю, 22 серпня 1914 року. Вечором того дня я сповідав наших ранених, а навіть москалів. Коло год. 10-ої прибув до нас з Чорткова Іван Коссак з молодими хлопцями (УСС-ами). Ми їх угостили і вони зараз пішли дальше. В понеділок рано були вже в Бучачі москалі. Я ходив по лічницях сповідати військових, а відтак хворих на холеру. До приходу австрійців було багато праці у лічницях. У 1916 році перенесли мене до Краснопущі, зборівського повіту, і тут було немало праці, особливо, коли поширилась «іспанка». Фронт був недалеко в Конюхах. У вересні 1918 р. перенесли мене до Львова. Там був я недовго. Перед св. Михаїлом я вибрався з о. Дяковичем до Жовкви пішки, щоб принести до нашого монастиря дещо харчів. Але до Львова я не міг уже вернутись, бо місто зайняли поляки. Тому я залишився в Жовкві. Фронт був недалеко – спочатку в Жиравці, а відтак у Скваряві, віддаленій понад кілометер від Жовкви. Роботи було багато. З фронту, переважно ночами, привозили ранених. Я ходив день за днем по лічницях і сповідав наших хлопців. Капеланом я не був, бо назначений був о. Яким Фещак, а його заступник о. С Дякович. Внедовзі о. Я. Фещак від'їхав на стало до Камінки Струмилової, а о. Дякович захворів на тиф і по кризі відійшов до Крехова. Зали¬шився я сам у Жовкві. Головним лікарем і управителем лічниці в Жовкві був д-р Пршінґ, військовий лікар за часів Австрії, бувший цивільний лікар у Рогатині. Людина дуже чесна і працьовита. Щодня привозили багато ранених з фронту, а до того "тифозників" з фронту і цивільних. Заповнена була не тільки лічниця, але і деякі приватні доми. Одного разу казав мені д-р Пршінґ, відпровадити легше ранених до Камінки Струмілової, бо в Жовкві було все переповнене і запропонував мені перейняти керму лічниці. На те я відповів: "Пане докторе, дуже радо у всім вам поможу, але завідувати лічницею не беруся". — Я відпровадив понад 50 ранених до Камінки Струмілової, привіз для доктора багато ліків (яких десять разів більше як він мені написав на картці), а для мене особисто дали в Команді два міхи "фельдбандів" (перевязок). Я передав їх фронтовій медсестрі, учительці, що прямо падала на фронті під навалом праці. Мені сказала одна особа, що бачила в Камінці Подільськім, в Головній Квартирі мою номінацію на полевого духовника й управителя лічниці, але урядового повідомлення я не дістав. Видно, що д-р Пршінґ запропонував мене на ці становища, але того мені не сказав. Раз сказав до мене д-р Пршінґ: Отче- Я мушу заразитися на тиф, тоді буду безпечніший в обслузі". І захворів; але не виздоровів. Добре приготований на смерть, умер на моїх руках, мабуть на перший або другий день Великодних Свят. Похорон мав прегарний. Крім около 15-20 священиків, була "ін-плєно" Команда з Камінки Струмілової з ґенералом Омелянович-Павленком і маси народу. Були прикрі переживання, а інколи переживали ми й милі хвилини. Д-р Мушкет, мазур, що довгі літа працював у Жов¬кві, відступив для наших хворих вояків свою віллю на лічницю, а сам замешкав у найнятій хаті. Він також, коли Галлєр дав приказ нас арештувати, вставлявся за нами. На те Галлєр до нього: "Єще єдно слово, доктоже, а кажен цє арештоваць". Перехід польського ЕІйська, що йшло через Рану Руську на Львів, ми перебули досить спокійно. В боях перед Жовквою був тяжко ранений командант міста Іван Коссак. Його висповідав, коло церкви, на возі, о. Євгеній Нищий. Його відвезено до Камінки Струмілової і там він, по вдалій операції, виздоровів. Вечором прибув на підмогу отаман Долуд зі своєю сотнею. Ми угостили офіцерів і Долуд відійшое на фронт до Маґерова, але наші мусіли відступити і до Жовкви ввійшли поляки. Затрималися около три дні. Першого дня під вечір прийшов до нас польський офіцер, познаньчик, на ревізію, що її перевів дуже делікатно. По ревізії скинув шапку і сказав: "А тераз, ойцовє, не уржендовнє. Як тутай єст? Чи сом тутай большевіци? По ілс куштуйом яя?" і т. д. А коли ми сказали йому, що у нас большевиків нема на лік, що всього - харчів і т. д. маємо доволі і ціни не є високі, тоді він: "Нас окламалі. Повєдзєлі, же тутай самі большевіци, людносьць ґлодує" і т. д. Коли до Жовкви вступив Галлєр (по сімох мабуть ревізіях) прийшов до нас польський військовий капелян і сказав таке: "Тераз настала хвіля заплати за ваше здєрства бєднеґо люду" і такі інші різні небелиці. Не знав мабуть, що до Жовкви брали з довколишніх сіл опущених хлопців, підучували їх і по літах випускали в світ. З Жовкви вийшла більше як сотка кваліфікованих друкарів, переплетників і т. п. Весь час, аж до приходу Галлєра, я не переставав ходити до лічниці і по хатах, де лежали наші хворі вояки. Вже по відступі на¬ших, але ще перед приходом галлєрівців, около семої години рано, я висповідав кільканадцять наших вояків-тифозників. Під вечір при¬йшли галлерівці. Галлєр видав перший свій приказ нас арештувати. Мимо інтервенції д-ра Мушкета нас усіх арештовано у Жовкві понад тридцять осіб, священиків і братів як "сьродовіско українскей культури" і всіх у Крехові, разом з новиками, а навіть кандидатами. Вечором у тюрмі в мене була вже гарячка, а в понеділок (нас арештовано в неділю) лікар Мушкет сказав, що це тиф. З того був я дуже радий, що не буду дивитись на людські муки, бо мушу вмерти. Наших отціз і братів, арештованих у Жовкві і Крехові, вивезли мабуть в четвер на захід, а мене оставили в тюрмі. О. М. Пелех заоемот-рив мене на дорогу вічности і я, втішений, спокійно чекав смерти. В суботу, шостого дня мого тифу, була вже для мене зроблена домовина. Про це сказав мені військовий лікар, мазур з Кракова, що мене відвідував. Він став відтак моїм приятелем, оповідав мені всі новинки, навіть нарікав на Поляків за їх хапчивість і сказав: "Кедись Пан Буґ упомнє сем у полякуф за том нєсправєдлівосць". Я з тифу вийшов ціло, так що в коротці по кризі, мабуть сімнадцятого дня, зачав ходити до хворих, підтримуваний під руку моїм приятелем, капітаном, лікарем, бо він боявся, щоб я не впав. По лічниці ходив я тільки декілька днів, бо зі Львова приїхав польський жандарм, москвофіл Свистун і, мимо спротиву лікаря, забрав мене ніччю під свою опіку. Мене привезли з другими арештованими спершу до личаківських касарень. Там пересидів я в пивниці одну добу, а на другий день запровадили до Бриґідок. Товариство було дібране: около 42 священиків, між ними о. Цегельський з Камінки Струмілової, около 70 інтелігентів (лікарі, адвокати і т. д.), кільканадцять пань, а війтів, господарів і т. п. понад сотні і тисячі наших вояків. Словом — тоді у Бригідках мало бути понад десять тисяч нашої "сметанки" на польськім удержанні. Обслуговував нас о. д-р Іщак, але не довго. Мабуть щось вчинив "пшеців польскосці" і виїхав за кордон, не чекаючи на полевий суд. Польський лікар Вонторек (вихрист), що обслуговував хворих у Бриґідках, бо там був шпиталь, приступив до о. Цегельського і каже: "Може кс. канонік займе сєм хоримі, бо нема кс. Іщака". Я, бачучи, що це завелика була б жертва, приступив до д-ра Вонторека і кажу: "Пане доктоже, може для мне лєпей, я юж по тифусє, а тутай праве самі тифусові". По кількох словах д-ра Вонторека, десь в половині червня почав я обслуговувати хворих у Бри¬гідках, за згодою полковника Мічеля (жида), команданта Бриґідок. Фелон, служебник і все потрібне до Служби Божої приніс я собі з на¬шого львівського манастиря. Це тривало кілька тижнів. Мала прибути якась комісія Червоного Хреста. Інтелігенцію повивозили ночами до Домбя під Краковом, а також багато цивільних осіб і вояків, а нас священиків вигнали в день на вулицю, з обовязком два рази в тиждень голоситись на поліції. Бриґідки залишились без обслуги. Було там ще багатої наших людей і приводжено нових. Я на приказ о. Філяса пішов до польського каноніка Пана ся, щоб передати комусь обслугу. На це він: "Я не моґем, кс. Іщак наробіл клопоту, омаль, же не ставалем пшез неґо пшед польови сонд'. Тоді я: "То прошем мне позволіць". Відповів: "Хентне, тилько нєх ксьондз не мєша сєм до політикі". На це я: "Ойчє каноніку, я уважам політикем за ніжей мей капланьскей ґодносці" (о. Панась панциркою здобував Перемишль — і я розумів таку політику) . Так став я "капеляном помоцнічим" властиво на цілий Львів. До моєї "парафії" належав табор полонених — була там і лічниця — на Личакові. Бриґідки, полевий суд на Замарстинові і касарні у домі Інвалідів та мабуть 6 чи 8 бараків. Майже всі були хворі на тиф, всіх около сімсот людей, майже самі українці. Пізніше зачали прибувати і поляки, але українці творили все більшість. Десь у половині серпня 1919 року казав мені кс. кан. Панась поїхати до таборів в Ра-димні і Ніску. На те я йому відповів, що це неможливе, бо я конфінований і маю два рази в тижні мельдуватися на поліції, що поза Львів мені не вільно їздити. Це розгнівало о. Панася, він післав до військової поліції повідомлення і негайно я був звільнений. Небавом я відвідав табор, зглядно лічницю в Радимні і Ніску, а опісля кілька разів табор в Ланцуті. В Радимні і Ніску було досить роботи, а в Ланцуті багато більше. Воші з наших полонених можна було згортати мітлою. Було там більше придніпрянців, як галичан, багато хворих на тиф, а ще більше на червінку. Я навіть не йшов шукати квартири, а зачав сповідати і сповідав десь до одинадцятої години в ночі і положився спати таки в кімнаті лікаря, що обслуговував хворих на червікну. Були випадки, що дехто за кілька, хвилин по сповіді вмирав, неначе ждав на св. Причастя, щоб весело станути перед Богом. У Львові працював я по лічницях звичайно від години 7-ої рано до 9-ої вечором. Спочинок мав тільки в часі обіду. Перед Різдвом 1919 року я був такий перемучений, що не чувся на силах дальше працю¬вати, бо, крім ходження по таборах і лічницях, я мав зайняття у полевім суді на Замарстинові. Вязнів сповідав кожної суботи вечо¬ром, а Службу Божу правив щонеділі в год. 8-ій рано. За згодою полковника Магуса, прокуратора і команданта вязниці я часто відвідував тих, що очікували засуду і брав від них інформації, які передавав відтак адвокатам і родині. Листів від нікого не вільно було брати, але мимо того кожної неділі я знаходив листи в моїх кишенях, що їх люди впихали попід стихар, коли вбирали мене до Служби Божої. Так переніс я з Замарстинова около сім соток листів. З ти¬ми листами я мусів вганяти по Львові до адвокатів і на їх основі писати листи до інших місцевостей. Це мене вичерпувало нервово, щоби не переводили в мене особистої ревізії. Тому я ніколи не спішився, щоби не викликувати підозріння. Одного разу, коли опинився на вулиці, мало не впав з вичерпання. Листів я ніколи не давав до рук, хіба адвокатам, а використані палив у себе в печі. Вичерпаний зі сил пішов я до Українського Горожанського Комітету, з яким я був завжди в контакті, і просив, щоби вони намітили когось другого на моє місце на капеляна, бо мене вже покидають сили – дальше провадити це діло. На це адв. Целевич, секретар Комітету, сказав: "Отче, якраз кілька днів тому ми мали засідання під проводом д-ра Федака, на якому запало рішення, щоб ви безумовно вступили до польської армії. За несповна пів року було трьох капеля-нів і з ними було багато клопотів, а з вами, за шість місяців, нема найменшого непорозуміння". Маючи хвилину часу, поїхав я зараз до Митрополита Андрєя Шептицького й оповів про свій клопіт. На це Митрополит сказав: "Від тижня я с тої самої думки що Горожанськии Комітет. Ви мусите для добра наших людей посвятитися і цофатися з поляками, навіть якби вони цофалися не тільки до Перемишля, Кракова, але і Познаня, бо все будете мати людей, що їх треба буде потішити і підносити на дусі". По такій розмові вернувся я до манастиря і оповів там про рішення Горожанського Комітету і заяву Ексц. Митрополита. На те сказав о. Філяс: "Отче, я від тижня рішений вам при-казати це, але ще стримувався". Стан вичікування не тривав довго. Мабуть за нецілий тиждень прийшов від полевого єпископа Галя лист з Варшави до о. Філяса з запитом, чи я маю дальше працювати як помічний капелян, чи може радше вступити до армії. О. Філяс відписав, що маю вступити до армії, але, на мою просьбу, додав, щоб осередок моєї праці був тільки Львів, бо я хотів бути все під оком настоятелів, з чого о. Філяс був дуже вдоволений. Праця йшла у повнім розгарі і з початком січня 1920 р. я дістав з Варшави номінацію на капеляна в ранзі капітана. Мундир я переробив собі з о. Жана. Казав тіль¬ки доробити шапку з чотирма рогами, але того мундиру ніколи на собі не мав, хіба як примірував мені наш брат, кравець, і потім ще раз у Варшаві. Було воно так: У першім тижні Великого Посту приходить до мене з Варшави телеграма з "начельнеґо довудства": Кс. Боднар до Варшави і на фронт. Я біжу до декана Па-нася і кажу: "Отче декан, не розумію цеї телеграми, бо в номінації подано застереження, щоб мене не рухати зі Львова". На це він: "Отче, ви маєте повне право. Думаю однак, що ви не відмовите. Йде про те, щоб висповідати ваших людей по таборах, але ніхто не хоче піднятися того, хоч маємо кількох капелянів, кожний викручується". Я згодився. О. Філяс також. На другий день я виїхав до Варшави, заосмот-рений самим д-ром Федаком в велику кількість білля для роздачі на¬шим воякам і в додаток понад три тисячі корон. З того не мав я нікому здавати звіту, навіть самому д-рові Федакові. В Варшаві я зай¬шов відразу до канцелярії єпископа Ґаля. Його не було в канцелярії. Мене прийняв священик, познаньчик, мабуть у ранзі майора, дуже ввіч¬ливо, дав мені маршруту – Рівне, Берестя, Ковель, Радивилів, пін¬ські ліси і болота та ще щось. Беручи цю маршруту, я сказав йому: "Отче, я є для полонених українців. Якщо я возьму на себе мундир, то вони не будуть мати до мене довіря і моя місія буде змарнована". На те він сказав: "Зовсім слушно. Отець не потребують брати на себе мундира. Зрештою може єпископ Ґаль ходити в капелюсі, тимбільше можете ви, маючи таку місію. Тільки як йдете до етапу замельдува-тися, то візьміть принаименше шапку, бо там самі батяри, щоб вас не викинули за двері, бо до цього вони спосібні". В Варшаві я побачився з о. Жаном, пішов до етапу замельдуватися та дістати для о. Жана позволення заниматися нашими полоненими, які находилисяв Варшаві. Там стрінувся я з д-ром Ст. Витвицьким. В Варшаві висповідав я 50 полонених на цитаделі, відправив для них Службу Божу, а решту передав під опіку о. Жана. Виїзджаючи зі Львова, я взяв собі посвідку Горожанського Комітету: "О. Боднар П. ЧСВВ вступив до польської армії на домагання Гор. Комітету для обслуги українців". Печатка-підпис д-р Федак, д-р Целевич. Цю картку я зашив у рясу, щоби виказатись, якщо б дістався в полон, особливо перед нашими. Другу посвідку я одержав від єписк. секретара в Варшаві: "На подставє розпожондзеня міністерства для справ релігійних кс. Боднар ма право ходзіць в цивільним убраню, нє уживайонц мундуру". Це мені багато помогло здобути довіря наших полонених, а також і поляки, військові і цивільні, шанували мене в моїй рясі. З Варшави я вибрався в Божу путь, насамперед до Рівного, де був два рази, а потім до Радивилова. Всюди мав роботи подостатком. Думаю, що не поминув жодної станиці, де були наші полонені. У рів. ному в часі другого побуту я відправив на самий Великдень Службу Божу, на сцені в театрі, під голим небом, а по проповіді посвятив паски не тільки полоненим, але й мешканцям Рівного, яких було біля тисячі. Там затримався я більше трьох днів, подібно і в Бересті і в інших місцевостях, бо за два дні ніде не міг закінчити праці. Всіх наших полонених я висповідав понад тисячу, а ціла подорож тривала понад місяць. До Варшави вернувся я 3-го травня, коли поляки робили параду. Я однак пішов спати, бо був перемучений. По повороті до Львова почалась знову звичайна праця по лічницях і таборах. Згодом праці було щораз менше. В січні 1920 мене звільнили, мої настоятелі перенесли до Перемишля, а в 1922 р. післали в Канаду. О. Порфірій Боднар помер 24 червня 1958 р. Мондері, Альберта.