Вагомий внесок у боротьбу ОУН і УПА в 1940-1960-х роках зробило своєю повсякденною і багатогранною жертовною працею наше духовенство. На жаль, це питання, як і безліч інших, пов'язаних із дотичною проблематикою, майже зовсім не вивчене.
Досі зроблено тільки перші, практично підготовчі кроки. Назріла невідкладна потреба опрацювання бодай короткого біографічного довідника священиків-учасників боротьби УПА. Він міг би стати згодом складовою частиною багатотомного повстанського мартирологу України...
Якби не публікація відомого дослідника Євгена Місила "Українці, засуджені на смертну кару, страчені і померлі у в'язницях Польщі в 1944-1956 роках", то ще дуже довго довелося б шукати відомості про походження і останній період життя повстанського капелана "Кадила".
Василя Шевчука, священика й активного українського самостійника, подарувало нашій батьківщині галицьке підгірське місто Стрий. Народився він 12 серпня 1903 року в сім'ї національно-свідомого подружжя Івана та Уршулі Шевчуків.
Навесні 1930 року юнак закінчив єпархіальну духовну семінарію у Перемишлі. Рукоположений 30 березня того ж року. Нежонатий. Першу Службу Божу відслужив 6 квітня 1930 року у церкві Святої Трійці в м. Дрогобичі, де проживали його батьки. Потім завідував парафіями у селах Дорожів, Мединичі, Грушатичі, Смерековець, Павлокома, П'яткова Руська. 

Друга світова війна застала його в Закерзонні у П'ятковій Руській Перемиського повіту, звідки й пішов до УПА. Повстанський курінь "Байди" (Миколи Савченка) став для самостійного священика і місцем визначення свого національного обов'язку і водночас своєрідною сім'єю, бо ж згідно з церковними канонами після висвячення він уже до кінця життя не міг одружуватися.
Шкільні і юнацькі студентські роки В. Шевчука випали на період героїчної боротьби Українських Січових Стрільців та Української Галицької Армії, усіх державницьких заходів ЗУНР і УНР, а це не могло не сформувати в нього відповідних переконань. Їх поглибила і загартувала героїка Української Військової Організації і незрівнянно потужнішої спадкоємниці – ОУН. І молодий священик від перших днів своєї душпастирської праці кожну індивідуальну розмову з парохіянами, особливо проповіді в церкві чи виступи в читальні, цілеспрямовано використовував для виховання у людей не просто національної свідомості, а готовності до жертовної боротьби за природне право нашого народу на життя у самостійній соборній державі.
Тим же шляхом ішли його брати Михайло та Ярослав. Перший із них належав до таких наших патріотичних об'єднань, як "Організація Вищих кляс Українських Гімназій", "Союз Української Націоналістичної Молоді", "Українська Військова Організація", і від самого початку існування ОУН був її відданим членом, виконував особливі доручення провідника ОУН Степана Бандери. Відтак працював у бюрі Голови Проводу ВЧ ОУН Степана Ленкавського. Сумлінним і непохитним учасником визвольної боротьби був і Ярослав.
Брати Шевчуки близько співпрацювали з такими видатними діячами УВО і ОУН, як уже згадуваний Степан Бандера, Василь Білас, Юліян Головінський, Олекса Гасин, Іван Габрусевич, Микола Климишин, Зеновій Коссак, Степан Ленкавський, Степан Нижанківський, Степан Охрімович, Ярослав Стецько, Володимир Тимчій та ін.
Відомий учасник повстанського руху в Закерзонні, автор цікавих і цінних спогадів "Де срібнолентий Сян пливе" Іван Кривуцький – "Аркадій", коли зайшла мова про отця "Кадила", розповідав: "Знав я його особисто, був з ним кілька разів від квітня до кінця вересня сорок п'ятого року [...]. Він був такий жвавий, активний, веселий... Ну, не так веселий, як людяний, дружний... Люди його всі шанували... Він відправляв Служби Божі під час свят різним сотням...
Там перебували сотні "Бурлаки", "Ластівки", "Громенка" [...] "Хріна"...
Що (ще) про нього можу сказати? Як про людину – тільки найкраще. Населення його дуже шанувало. Всі любили. У сотнях – тим паче. Розраджував часто стрільців".
Для віруючих християн, а в УПА такими були практично всі українці, слово священика мало велике значення. Він благословляв їх на успіх у боротьбі з жорстокими окупантами, відправляв Служби Божі, сповідав і причащав стрільців та старшин, освячував місця постою, підтримував словом розради і доброю порадою хворих і поранених чи виснажених до краю нерівним протиборством вояків, проводжав у останню земну дорогу полеглих. Без нього не відбувалося жодного християнського чи національно-державного, у тому числі і українського військового свята. У тому, що курінь "Байди" й особливо сотня Михайла Дуди Громенка відзначалися високою дисциплінованістю і навіть перевершували природні людські сили, виявляючи дивовижну стійкість духу і витривалість, є велика заслуга їхнього невтомного капелана.
Теплі відгуки про отця Василя Шевчука залишили й інші повстанці, яким доводилося спілкуватися з цією людиною великої душі і самопосвяти. Як характерний і пізнавальний приклад, варто подати тут хоча б узагальнюючий фрагмент із книжки Юрія Борця "З найкращими". В ньому іде мова про відзначення Свята Зброї.
На площі голосна команда, звідти і вимарш на місце Свята. Отець Кадило Пластун біля польового, гарно прибраного зеленню престола відправляє Службу Божу, а хор за участю сотень повстанців і селян із навколишніх сіл співає, і то цілою душею. На душі якесь бадьоре піднесення. Святочна проповідь нашого курінного Капелана не в одного присутнього викликала сльози. Таку проповідь міг виголосити лише священик-патріот. Лише той, хто поховав десятки своїх друзів, полеглих у бою за свій нарід і державу. Лише той, хто за останні роки втратив десятки своїх друзів-священиків від ворожих куль. Він голосно промовляв до тих найкращих дочок і синів нашого народу, виструнчених у лавах:
– Сьогодні у нас велике Свято. Свято Зброї під покровом Матері Божої, покровительки нашого війська. Лише тоді, коли на сторожі нашого народу будуть наші оборонці зі зброєю, народ буде жити вільно. Сьогодні наш народ переживає страшні диявольські тортури від наших безбожницьких сусідів. Лише на теренах, де наша зброя не допускає ворога, живемо українським життям. Лише в теренах, пильнованих нашою повстанською зброєю, маємо свою церкву. Такі вільні і веселі обличчя, які я бачу тут сьогодні, є ще в інших місцях, де перебувають наші оборонці зі зброєю.
Разом зі стрільцями і старшинами переживав і радощі перемог, і прикрощі невдач, терпів часто голод і холод... Особливо ж важкі часи настали після етноцидної акції "Вісла", коли з великих теренів наших споконвічних земель за Сяном були брутально виселені українці. Ще ніхто не підрахував, скільки тисяч їх перед тим та і у той час було вбито та замучено...
Сильні, молоді і загартовані вояки УПА опухли з голоду, ноги настільки набрякали, що доводилося і розрізувати халяви на чоботях. До того ж майже постійно вели бої з переважаючими в десятки і сотні разів за кількістю ворожими військами... За такої ситуації відділ, у якому перебував отець Василь Шевчук, виконуючи наказ Проводу ОУН і командування УПА, пішов у далекий рейд на захід. Кордон між Польщею і тодішньою Чехо-Словаччиною перейшов 17 червня 1947 року о четвертій годині ранку.
За попереднім договором СССР, Польщі і Чехо-Словаччини збройні сили цих держав вели скоординовану війну проти УПА. На території Словаччини наш рейдуючий відділ вороги намагалися знищити силами чеських та місцевих комуністів, бо селяни, міщани та інтелігенція прихильно ставилися до УПА та її боротьби, а молодь не раз навіть просилася, щоб її прийняли до складу повстанців. Чеська армія та частини так званого Збору Народної Безпечности (тамтешній комуністичний різновид каральних внутрішніх військ) блокували населені пункти. Відомо й те, що большевики тоді терміново відправили до Словаччини спеціально підготовлені сили.
Доступ до сіл – свідчить "М. Громенко", – став неможливий. Голод у рядах відділу почав сильно даватися взнаки. З огляду на таку ситуацію я був змушений залишити на одному пункті групу фізично ослаблених вояків, при якій остався також о. капелан Кадило. Через нього ця група була пов'язана з одним місцевим священиком, членом словацького підпільного руху. Прийшовши до сили, ця група мала долучитися до однієї з частин УПА, які вже посувалися за нами. На жаль, автор не згадує коли і де вони розлучилися. Відомо лише, що перед тим відділ пройшов біля таких сіл, як Яблонька Нижня, Папівна і Криве. Очевидно, це сталося десь недалеко останнього з них, можливо, на третій або четвертий день перебування на території, що входила до складу Чехо-Словаччини.

 Отже, хто такий о. Кадило? Серед багатьох томів "Літопису УПА", виданих у Канаді, лише у двох з них (13 і 14-му) є деякі інформації про о. Кадила. Вони відносяться лише до часу після вступу о. Кадила до УПА, та не згадується про його життя до того часу. Це ж можна сказати про книжкові видання Українського архіву у Варшаві та Об'єднання Українців у Польщі, які скупо пишуть про життя о. Кадила перед його вступом до УПА.
Правдиве ім'я та прізвище о. Кадила – Василь Шевчук. Він був першою дитиною Івана і Уршулі Шевчуків, які були греко-католиками. Народився 12 серпня 1903 року в Стрию. У нього було два брати: Михайло (1908) і Ярослав (1912), три сестри: Марія (1905), Стефанія (1910) та Ірина (1922). Марія і Михайло народжені в Стрию, як і Василь, а Стефанія, Ярослав та Ірина – в Дрогобичі, куди Шевчуки пере¬неслися, коли Василеві було 7 років. У 1915 р. 12-літній Василь Шевчук записався до державної гімназії в Дрогобичі, де навчався три роки (1-3 кл.). Пізніше перенісся до державної гімназії в Перемишлі, де закінчив 6, 7 і 8-ий клас середньої школи і матуру 5 жов¬тня 1923 р.
Після закінчення середньої школи Василь поста¬новив стати священиком УГКЦ і 1923 р. вступив до духовної семінарії у Перемишлі.
На четвертому році студій Василя батько, помираючи, просив сина, щоб після його смерті заопікувався молодшими братами і сестрами.
30 березня 1930 р. Василь був висвячений на греко-католицького священика, прийнявши целібат. Свою першу Службу Божу відправив 6 квітня 1930 р. в Дрогобичі.
Після його приділено на парафію в село Дорожів. Пізніше був перенесений на парафію в Мединичі, Грушатичі (недалеко від Нижанкович), а згодом, від 1932 р. - в село Смерековець біля Горлиці. В часі вибуху II світової війни о. Василь Шевчук був на парафії в селі П'яткова Руська Добромильського по¬віту.
Працюючи як священик, він виконав волю покійного батька, допомагаючи своїм братам і сестрам в отриманні відповідної освіти в школах м. Перемишля. Як найстарший син, виконував роль голови сім'ї.
Військові та політичні події під час Другої світової війни і в перші роки після неї ще більше погіршили ворожнечу між сусідніми поляками й українцями. Обидва народи пробували побудувати свої незалежні держави, на цьому тлі поставали конфлікти щодо кордонів, а головно, територіальні претензії до так званого Закерзоння. Це стало причиною творення своїх власних військових частин. Українці Закерзоння створили відділи УПА, які зросли до 19 сотень, що творили 6-ту воєнну округу групи "Сян", котра входила до УПА-Захід. УПА на Закерзонні була добре вишколена, дисциплінована, з добрим командним складом і високою бойовою мораллю. УПА не тільки становила справжню перешкоду в депортації українців із Закерзоння до Радянського Союзу, але була єдиною військовою силою, яка протиставилася Москві та її маріонетковому уряду в комуністичній Польщі, і обороняла українське населення. Польський комуністичний уряд мав рівно ж великі надії викинути українців з їхніх рідних земель Закерзоння згідно з договором від 22 вересня 1944 р. між Польщею і формально УРСР, який передбачав репатріацію поляків з СРСР до Польщі і депортацію українців з Польщі до УРСР.
Щоб виселити українців якнайшвидше з їх рідних земель і помститися за "деполонізацію" Волині, польське регулярне військо з різними парамілітарними бойовими групами застосувало проти українців терор. Багато різних звірств чинили польські банди над українським цивільним населенням. В той час брутально замордовано 24 священики греко-католицького і православного віровизнань.
За таких обставин о. Василь Шевчук залишив парафію в П'ятковій Руській Перемиського повіту, вступив до УПА і став її капеланом. Точної дати його вступу до УПА немає. 13-й том Літопису УПА згадує його як капелана Перемиського куреня, створеного 1945 р. в складі 26 ТВ (Тактичного Відтинку) УПА – "Лемко". Тому можна прийняти 1945-й рік за дату вступу о. Василя Шевчука до УПА. У підпіллі він мав два псевдоніми: Кадило і Пластун; перший з них був загальновживаний.
В УПА о. Кадило давав духовну опіку воякам, а також цивільному населенню і підпіллю. До його головних обов'язків належало відправляти польові Служби Божі, відвідувати ранених стрільців, опікуватися підпільними шпиталями, хоронити полеглих повстанців, голосити проповіді, сповідати стрільців і тих, що були поранені або засуджені на смертну кару упівськими судами, та цивільне населення.
Після вдалої засідки 28 березня 1947 р., зоргані¬зованої сотнями "Хріна" і "Стаха" біля с. Яблінки, в якій загинув заступник міністра оборони Польщі генерал Кароль Свєрчевскі, польський комуністичний уряд почав відплатні акції проти українського населення на цілому Закерзонні під кодовою назвою "Акція "Вісла". Вона розпочалася 28 квітня 1947 р. Терором, масовими арештами та насильною депортацією українського населення польське військо позбавило українське підпілля бази його існування. Зазнавши великих поразок, відділи УПА постановили залишити Закерзоння і через Чехословаччину добитись до американської окупаційної зони в Німеччині.
10 червня 1947 р. відділ Громенка, в якому був і о. Кадило, перейшов польсько-чехословацький кордон і почав довгий рейд, виповнений постійними боями з чехословацькими військами, прорвавшись у кінці до Західної Німеччини. Рейдуючи через Чехословаччину, о. Кадило через брак харчів фізично занепав. Лісові ягоди не багато помагали. Врешті, 30 червня, виснажений до решти, вирішив далі не йти і залишився в римо-католицькій парафії в селі Грубов у Чехос-ловаччині. Після кількох днів він був схоплений чехословацькими органами безпеки і разом з іншими вояками УПА, яких спіймали, був інтернований. З травня 1948 р. о. Кадила разом з 68 вояками і командиром УПА Бурлаки чехословацькі органи безпеки передали Польщі.
Від 3 травня 1948 р. о. Кадило розпочав нове жит¬тя політичного в'язня в польській тюрмі служби безпеки в м. Ряшеві, в південно-східній частині Польщі. Слідчі офіцери і поліційні агенти переходили межі людяності в методах слідств і тортур над цим священиком. Вони були жорстокими в методах і розмірах тортур над в'язнями-упівцями і тими, хто співпрацював з УПА. Дуже часто після таких тортур приносили тіло непритомного, завинене в коц, і кидали на цементову долівку келії, як сміття. Коли був час на їду, то в'язні могли підходити за нею за чергою, але о. Кадило мусив повзти на колінах. Більше того, дуже часто інші в'язні з УПА були змушувані садистами в'язничної служби брати участь у тортурах і оргіях агентів УБ над о. Кадилом. Вони робили огидні покази в слідчій залі Ряшівської тюрми: змушували о. Кадила клякати на коліна і укласти руки на підлозі, аби виглядати, як осел. Інших в'язнів УПА змушували сідати йому на спину, і о. Кадило мусив їх возити по слідчій залі. Агенти УБ насолоджувалися знева-гою, викрикували непристойні слова, звернені до о. Кадила, і до того, хто їхав на його спині.
В'язничне життя о. Кадила тривало не довго. В скорому часі він був засуджений до смертної кари, і вирок виконано в Ряшівській тюрмі. Точна дата і спосіб виконання присуду не відомі. Персональні тюремні картотеки о. Кадила не розкрито, і важко збагнути, коли вони стануть доступні для дослідників.
Літопис УПА подає, що присуд смерті о. Кадилові був виконаний у підвалах тюрми в Ряшеві 10 вересня 1948 р. Інші джерела називають дату 13 вересня 1948 р., не подаючи обставин смерті. В'язні УПА, які в тому часі перебували в Ряшівській тюрмі, були свідками смерті о. Кадила, щоб його страта була більш показовою.
Теперішня тюремна адміністрація Польщі повинна якнайскоріше відкрити всі архіви, які є в її розпорядженні. Це запобігло б появі різних версій про арешт о. Кадила, його тортури і страту. Вона також повинна виявити, що сталося з тілом о. Кадила після виконання смертного вироку, і вказати місце його поховання. Хочеться вірити, що тіло о. Кадила поховане на місцевому цвинтарі з познакою "Побітне", де ховали стрільців УПА, страчених чи замордованих агентами УБ. Якщо потрібної інформації щодо о. Кадила польські урядові чинники не виявлять, важко буде сподіватися поступу в поліпшенні стосунків між поляками й українцями.

 
Іван КРИВУЦЬКИЙ
ОТЕЦЬ ВАСИЛЬ ШЕВЧУК
(СПОГАДИ)

Отець Василь Шевчук користувався авторитетом серед населення не тільки як душпастир, але як український патріот, активний громадський діяч, просвітитель.
З приходом німців він підтримував зв'язки з нашим підпіллям. 1944 року був змушений переховуватися від польської боївки з сусідньої Дилягови, а після пе¬реходу фронту – від енкаведистів і польської міліції. На початку 1945 року від польських банд загинуло кілька греко-католицьких священиків у недалеких від П'яткови селах: 3 березня в Павлокомі – о. Володимир Лемцьо, 5 березня у Вільшанах – родина священика Копистянського, 11 квітня у Березці о. Олександр Білик, 15 квітня – о. Іван Дем'янчик у Скопові, о. Анатолій Сембратович у Бабичах, о. Орест Калужняцький в Іздебках. Майже половина українського населення залишилася без душпастирів.
Отець Василь Шевчук часто, як дільки дозволяли обставини, під охороною бійців з якоїсь сотні чи боївки, добирався до інших сіл, щоби інколи навіть у глибоку ніч, у негоду відправити Службу Божу, панахиду, висповідати вірних, повінчати молодих, охрестити новонароджених. Його поява була справжнім святом для будь-якого села. Не рахувався з часом, перевтомою, здоров'ям. Ніколи не мав вільної хвилини. Його завжди лагідне, привітне, втомлене обличчя запам'яталося на ціле життя всім, хто його знав.
У вересні 1945 року частина населення виїхала в Україну, і о. Шевчук перейшов до УПА капеланом при курені Байди, але ніколи не забував про вірних, які залишилися по селах. Тоді отримав псевдо "Кадило" серед стрільців, а в документах – "Пластун". Від того часу він разом із вояками переносив усі знегоди в походах, боях, під час облав. Мав великий моральний вплив як на бійців, так і на командирів. Завше скромний, ніколи не падав духом і на проповідях та під час товариських розмов у вільні хвилини нагадував, що боротьба за волю – священна. Серед стрільців нічим не виділявся, хіба що був без зброї і, здається, носив окуляри.
Після акції "Вісла", у квітні-травні 1947 року, коли села зовсім обезлюдніли, о. Кадило залишився з куренем і на початку червня із сотнею Громенка перейшов у Словаччину. Виснажений фізично довгими переходами і боями, по кілька днів тільки на воді, ягодах і грибах, захворівши на легені, з високою температурою, він зовсім вибився із сил і, щоби не бути зайвим тягарем для сотні, постановив залишитися у римо-католицького пароха в словацькому селі Грубов недалеко від Кошиць. Сотенний Громенко і стрільці відраджували йому, готові були допомагати в дальшому поході. 27 червня 1947 року, напевно, після доносу його забрали жандарми зі станиці в Радвані ("Літопис УПА", том 13, стор. 74).
Усіх наших стрільців і командирів, які були затримані на терені Словаччини під час рейду 1947 року, помістили в таборі у Брезні над Гроном, а пізніше в тюрмі у Банській Бистриці. Отця Шевчука там не було. Його тримали в якійсь іншій тюрмі, окремо від наших, а в травні 1948 року передали до Польщі.