ПЕРІОД КОЗАЧЧИНИ

 

Наприкінці XV століття на території сучасної України виникла нова військова організація - козацтво, перед яким стояло завдання захисту населення на порубіжних землях від кримських татар. На сьогодні не існує єдиної думки про роль Церкви в становленні та розвитку даного феномену. Це пояснюється розмаїттям соціальної бази козацтва, особливо запорізького до якого прибували багаті та бідні, знедолені, ображені на своїх панів, і великі шукачі пригод. Тривалий час, понад півтора століття, процес кристалізації козацтва привів до перетворення його у ХVІ-ХVІІ століття на провідний стан українського суспільства, що виконував роль національного проводу, втраченого внаслідок полонізації української знаті. Оскільки включення України до складу Польського Королівства зумовило істотні зміни в організації суспільного життя, почалась перебудова його на західний манер. Внутрішній світ козаків, основного представника інтересів нашого народу, здатного відстояти дані інтереси зі зброєю в руках, постійно поглиблювався у процесі зміцнення взаємних стосунків, збагачення психологічних механізмів спілкування. У зміцнені духовних засад козацтва вагома роль належала Церкві. Козаки були віруючими людьми, і вони глибоко шанували свою віру, збагачуючи її традиціями культури своїх предків, і використовували її об'єднуючи функції в інтересах самосвідомості, соборності України. Багатьох дослідників вражає феномен виникнення українського козацтва. Із простих вигнанців, шукачів кращої долі, що спочатку жили за законами, які встановлювались сильнішим, постала міцна військова організація - справжня демократична козацька республіка, яка на довгий період була єдиною силою, що повстала на захист свого народу. З певними відмінностями козацький стан можна порівняти з іншими військовими організаціями, що існували на теренах Європи, представниками духовно-військових орденів, які під час хрестових походів боролись проти невірних та за визволення гробу Господнього і Святої землі. В їх діяльності не останню роль відіграли представники Католицької Церкви, що боролись за зміцнення папства в Європі . Знайомлячись з діяльністю козацтва, козацьких старшин, гетьманів можна простежити їх відношення до Церкви, і як з плином часу ці люди змінювались. З жорстоких, знедолених людей вони перетворювались у справжніх захисників віри, для яких «зрада козацтва, батьківщини вважалися найтяжчим злочином», меценатів, що турбувались про розвиток мистецтва, будували на власні кошти храми, обдаровували церкви, влаштовували школи в яких навчалися козаки. Одним із таких визначних людей був Петро Конашевич Сагайдачний, який поєднував у собі генія військової справи, політика та державної людини. Щоб піднести значення київського братства, заснованого міщанами та духовенством Києва, і згуртувати навколо нього народні маси, він вписався в його члени разом з цілим запорізьким військом. Протягом осені 1620 року в різних місцях, таємно, патріарх Теофан, після того як Сагайдачний гарантував йому безпеку з боку козаків висвятив митрополита і п'ять єпископів на усі владицтва українські і білоруські. Під свою опіку Запорізьке Військо взяло також і усіх посвячених владик. Потрібно відмітити і той факт, що козацьке військо мало своїх священиків , а деколи й похідну церкву. Зображення козаків можна побачити на Іконі Покрови Січової. Козаки при монастирях, розташували шпиталі, арсенали та свої скарбниці. Досягнув зрілого віку, козаки закінчували своє життя в монастирях. Іншою визначною особистістю в історії козацького руху на Україні був Богдан Хмельницький. І у всій його державницькій, військовій діяльності простежується тісна співпраця із Українською Православною Церквою. У січні 1648 року розпочалося козацьке повстання, якому судилося перерости у Визвольну війну українського народу. Однією з її головних причин було релігійне гноблення українців Речі Посполитої. Гетьман Хмельницький домагався від польського уряду надання гарантій недоторканості всьому православному духовенству, незалежно від духовного сану та соціального походження. Турбота Богдана Хмельницького про права та привілеї Української Православної Церкви не обмежувалася переговорами з польським урядом. Його уряд турбувався і про монастирі, беручи до уваги їх переслідування з боку шляхетської влади, тому що частина священиків особисто брала участь у Визвольній війні. Козацька старшина вважала духовенство своїм союзником, оскільки Церква мала великий вплив на маси і цим могла підтримати організацію нової влади в Україні. Заручитися її підтримкою, і особливо чорного духовенства, можна було лише шляхом розширення церковного землеволодіння. Позиція гетьмана цілком відповідала інтересам Української Православної Церкви. Це дало підставу київському митрополитові Сильвестру Косіву, обраному на кафедру в 1647 році - невдовзі після смерті Петра Могили, вітати гетьмана як нового Мойсея, визволителя України з неволі. Після невдалого перебігу подій, у ході боротьби за незалежність України, Богдан Хмельницький вступив у союз із Росією. Розраховуючи на спільність віросповідання він таким чином прагнув укріпити становище України та Української Православної Церкви. Проте у російського уряду були свої плани по цим питанням. І коли у березні 1657 року Богдан Хмельницький востаннє спробував добитися гарантійних документів для Української Православної Церкви звернувшись листом до московського патріарха Никона, де відверто написав, що «весь собор священний і весь чин духовний зажадав пожалувати і утвердити державними грамотами їхні права, привілеї, свободи і добра по чину і звичаю давньому на віки». Гетьман заявив, що він і все Військо Запорозьке підтримують українських духівників та просять «великого святителя» Никона якнайшвидше виконати їхню волю. Проте в Москві промовчали, там виходили із інтересів Росії та Російської Церкви. Після підписання Переяславської угоди та фактичного об'єднання України з Росією та створення єдиної регулярної армії й флоту, волею монарха була сформована основа інституту військового духовенства, діяльність якого регламентували дві глави петровських «Військових артикулів», що називались «О страхе Божии», та «О служении Божии и о священниках» (14). Під кінець XVIII століття армія і церква складали один відлагодженний механізм, в якому духовенству відводилась задача патріотичного виховання, морального та військового виховання офіцерів та солдат з метою формування у них високих бойових якостей. Це досягалось створенням у підрозділах та частинах особливої атмосфери, яка підкреслювала святість військового обов'язку. Кожен полк мав свого покровителя, прапор вважався полковою святинею як образ, який потрібно захищати до смерті. Священною для воїна була і присяга, ритуал прийняття якої носив релігійний характер, а порушення якої вважалось великим гріхом перед Богом та людьми. Великі зусилля прикладались військовими священиками для виховання у воїнів відчуття дружби та братства, поваги та покори командирам. Залишення своєї частини вважалось великою ганьбою для воїна, що прирівнювалось до зречення своєї сім'ї, чесного імені. Тому в очах товаришів такий солдат був зрадником. Але не тільки в храмах та тиші піднімали моральний дух військові священики, вони були поряд з воїнами під час походів, битв, благословляли на подвиг сміливців, утішали поранених, проводжали в останню дорогу загиблих. Одним словом, робили все для того, щоб кожен воїн відчув свою значущість та особливу роль, що відводилась йому у його житті, надавали сенс кожного воїна.