ІСТОРИЧНІ ФАКТИ З ІСТОРІЇ ВІЙСЬКОВОГО КАПЕЛАНСТВА В УГКЦ В КІНЦІ ХІХ НА ПОЧАТКУ ХХ СТ.

У історії Української Церкви міститься небагато фактів, котрі потверджували б існування в княжих чи козацьких часах якоїсь окремої духовної інституції в складі військових формацій. Починаючи від часів панування Австрійської імперії, на території західно-українських земель, можемо говорити про існування інституту капеланства. В цей період воїни-українці, що служили в австрійській армії були обмежені в можливостях задовольнити свої релігійні потреби. Хоча в 1846 році єпископ Снігурський домігся від цісарського уряду запровадження греко-католицьких військових капеланів у тих частинах, де служили українці, однак їх було недостатньо, щоб забезпечити духовної опікою всіх вірних. Лише в 1869 році у зв’язку з реорганізацією всієї системи душпастирства в армії і утворенням 17 військових приходів у Австро-Угорщині, при них були запроваджені греко-католицькі військові капелани, які підпорядковувались латинським військовим парохам. В часи Першої і Другої світових воєн Українські Збройні Сили, чи то як окремі національні військові з’єднання в складі державних армій (легіон Січових Стрільців, дивізія „Галичина”), чи як збройні сили Української Держави (УГА, Армія УНР), а навіть окремі людські одиниці в австрійському чи пізніше польському війську, мали забезпечену опіку згідно своїх духовних потреб. В складі австро-угорської армії ціла духовна інституція мала назву „Фельдвікаріат”, якою управляв польовий римо-католицький єпископ, що був представником Церкви при імперському Міністерстві військових справ. Йому підлягали „фельдсуперіори”, які знаходилися при штабах окремих армій. В їх підпорядкуванні були найнижчі польові духовні чини – „фельдкурати”. Крім того, були ще капелани при військових шпиталях. Отже, структура духовної інституції в армійських частинах відповідала менш більш адміністративному поділові Церкви взагалі: єпископат – деканати – парафії. Українцями, що відбували військову службу в цісарській армії, духовно опікувались українські греко-католицькі капелани „фельдкурати”, що адміністративно перебували в підпорядкуванні римо-католицького єпископа, але в канонічних питаннях підпорядковувались греко-католицьким єпископам тих єпархій, з яких вони походили. Всі капелани носили військову форму, мали чини капітана або майора, але без відзнак і носили нагрудний хрест. Зважаючи на воєнні обставини, капелани тимчасово діяли за правним законодавством Австрійської імперії. Та вже 1 січня 1919 р. при Державному Секретаріяті Військових Справ було створено вищий духовний орган, що називався Преподобництво. При армійських формаціях існувало польове Преподобництво. Права і обов’язки, а також однострій військових духівників були чітко регламентовані відповідними правними розпорядженнями, підписаними головним Преподобником о. Миколою Їжаком, а деякі також – і Державним Секретарем Військових Справ Дмитром Вітовським. Згідно з цими документами в обов’язки капелана, крім душпастирювання входили: ведення „метрик” і точний облік всіх полеглих в бою або померлих у військових шпиталях вояків УГА та ворожих армій незалежно від їх конфесійної приналежності, і точний облік стрілецьких могил та дотримування всіх приписів воєнних похоронів, уділювання воякам спеціальних збірних розгрішень перед боєм, коли не було часу на звичайну сповідь, і багато іншого. Вийшли друком спеціальні „молитовники жовніра” з молитвами, що були пристосовані до страшного військового „ремесла”. Кількість українських греко-католицьких капеланів в час Першої світової війни і визвольних змагань доходила до сотні. Їх кількісний склад не був сталим і коливався в межах 10-15 чоловік. Отже, якщо загально прийнято вважати, що кількість вояків УГА складала 100 тис. осіб, то виходить, що один польовий духівник обіймав опікою 1000 стрільців. В мирний час така кількість вірних складає (або складала) нормальну галицьку парафію. Варто відзначити, що для задоволення духовних потреб православних українців з Буковини в австрійській армії були православні священики. Права і обов’язки вони мали такі самі, як і греко-католицькі капелани, з тою різницею, що канонічно вони залежали від румунських православних митрополитів у Чернівцях . Різною була доля військових капеланів. Вони разом з воїнами переходили Збруч, хворіли і умирали від тифу, терпіли у таборах для полонених. Усі невигоди, жорстокості та страхи, що їх несе з собою війна не оминали українського капелана.