Отець Теодор Чайківський

До найбільш відважних польових духівників УГАрмії і активних священиків належить о. Теодор Чайківський. польовий духівник 6-ої бригади 1-го корпусу УГА. Уроджений у 1388 році в селі Чайковичах, повіту Рудки, в Галичині. Гімназію закінчив у Самборі, а теологічні студії в університеті у Львові, і в Духовній Семинарії в Перемишлі. Висвячений в 1911 році Єпископом Константаном Чеховичем в Перемишлі, був назначений катехитом в Яворові. Вже в тому часі виявляв велику активність на полі громадської діяльності. В часі першої світової війни московські полчища зайняли Галичину, а відступаючи у 1915 році на схід вивезли його, як заручника в Полтаву. По революції в Росії молодий, енергійний о. Теодор Чайківський включився у вир життя відродженої української державності. Як референт позашкільної освіти, переїхав села і містечка Полтавщини і своїми палкими промовами та рефератами будив населення до нового життя та закладав читальні т-ва «Просвіта» і бібліотеки. З того часу походить його цікавий записник-денник. Він обіймає час від 30 липня 1917 до 13 серпня 1917 року і від 1 січня до 5 травня 1918 року – та подає настрої українського громадянства у ті часи на Полтавщині. 1918 року повернувся о. Теодор Чайківський до Яворова. Яворівськпй повіт вибрав його своїм делегатом до Української Національної Ради в Станіславові, в якій брав активну участь. В тому часі о. Теодор Чайківський помагав організувати українське військо і сам зголосився як польовий духівник до УГА і був у 6-ій бригаді. Про ті часи пише Т. Наконечний так: «День і ніч працював о. Теодор Чайківський, займаючись дуже часто справами чисто військовими. День і ніч ходив до кожного стрільця зокрема, пояснюючи потребу боронити рідну хату. Ні на хвилину не переймався різними неприємностями, а своїми гарячими, патріотичними проповідями ворушив душу. Всю свою силу і весь труд, все знання і життя жертвував для ідеї, для котрої горіла його щира, високо-благородна душа. Ні свята, ні дня, ні хвилини не було вільної в о. Теодора Чайківського. Весь час своєї служби в українській армії був на фронті – в окопах разом зі стрільцями, заохочуючи їх до витривалості. Не було в цілій бригаді жодного чоловіка, котрий не любив би його як батька і товариша, чи то в бою, чи в спокою, в біді чи серед достатків, в здоров’ю чи в хворобі. У часі боїв о. Духівник бував найчастіше між тими вояками, що їх проводив до бою далекий, тужливий шум срібнолентого Сяну. Він розумів вагу своєї присутності серед стрілецтва і тому ніколи не залишав їх. Його холоднокровність, спокій і віра в перемогу правди над неправдою поривала стрільців у нерівний бій. Та встоятись не було сили. Переживаючи загальний біль і жаль, голод і холод, відступив о. Теодор Чайківський з бригадою за Збруч з твердою вірою, що правда не поляже. Де являвся він, там ставало веселіше, бо своїм щирим, лагідним голосом все зумів загріти змучені і наболілі душі. Минули Збруч. Золотими полями, рівними ланами мерехтів далекий шлях. Тепло сонця і легіт вітру обіймали подільську рівнину, а хмари пороху закривали обрій. Тужливо споглядали вояки, а думи линули у рідну хату, у тихий кут. Здавалось, що все творило одну масу, скуту одною думою, одним нещастям. Серед тієї маси о. Теодор Чайківський, блідий, змучений, запорошений – поділяв з усіма злидні і горе та розважав вояцьке серце. Однакова доля гонила і била всіх та неоднаково схилялись всі під тягарем воєнних трудів. Очі Духівника горіли якимсь невидимим теплом і вірою, що правда не вмре, не загине. З німим питанням дивились на нього стрільці і заходила зміна у їх змучених душах. О. Чайківський умів переливати запал своєї душі в душі других. Серед безупинних утяжливих походів о. Духівник все був між стрільцями і все розмовою полегшував тяжкі переживання. Пам’ятаю наш відворот з Києва. Золотоверха Лавра сховалась наче сонце за київські верхів’я. Засумовані очі звертались раз-у-раз на святиню мрій українських вояків, до серця городів Матері України. В безмежному горю похилилися буйні стрілецькі голови, зажурились козаки. Та в той момент підходив він, о. Чайківський, розганяв тугу і підбадьорював. Входили в село. Стрічали нас жінки, старці і діти, та шукали між нами своїх рідних, знайомих. Коло бідної хати, в середині села, сидів старенький дідусь, похилив сиву голову і, глянувши на нас, крізь сльози промовив: «Куди це йдуть наші хлопці і нас на кого покидають?» Защеміло з болю лице о. Чайківського, та все таки найшов він стільки сил, щоб потішити дідуся. Ми зі скорбним серцем минали села за селами. Цілоденні походи, недоспані ночі, жар, курява і голод, виснажили стрілецтво до краю. Кожний бажав відпочити, бо думав, що треба скріпити свої сили до нових боїв. Та не відпочивав наш духівник. Де найбільший гурток стрільців, там він приходить, сідає, виймає тютюн (сам не курив) і частує стрільців. Звільна починає розмову і зачаровує змучене у край стрілецтво своєю батьківською розрадою. Вони щасливі і він з ними. Шляхетна душа Духівника відчувала і розуміла душевні переживання і муки українського стрілецтва та його палкі пориви до волі, до сонця. Манили о. Чайківського українські степи, сердитий дід Дніпро та могили козацької слави-бувальщини при широких полтавських шляхах. Чарували його кавказькі верхи і чиста Кубань, що нагадували Карпатські гори і срібнолентий Сян. Покійний був тою людиною, що збирала всі мрії, думи, стремління – в одну силу, завзятість, віру. Серед всіх злиднів і горя відсвіжувала прив’ялі серця стрілецтва і розкладала знову свої придавлені крила до нового, смілого лету над Великою Руїною. Для успішної праці зорганізував о. Чайківський при 6-ій бригаді бібліотеку і нею щиро опікувався ввесь час. Було це в половині грудня 1919 року. У Вінниці в шпиталі лежало 300 стрільців і старшин з 6-ої бригади, що розложилася 20 верстов від Вінниці. Українська Армія відступала перед більшовиками. Залізниця не працювала. Підводою тяжко було їхати, бо коні були заморені відступом і зима лютувала. Одного дня приїхав о. Чайківський з двома стрільцями з бригади до Вінниці та привіз два мішки білих булок і хліба, щоб роздати нашим хворим. «Чи Ви вже хворіли тифом, Панотче?» – питаюся. «Ні, але я не боюсь, мене тиф не чіпиться.» – відповів. А які відносини і життя в вінницькому шпиталі були, хіба знає і розуміє цей, хто там не лежав. Та наш Панотець не зважав на не¬безпеку зараження, а сповняв свою шляхетну повинність. Роздав дарунки, від’їхав і через два-три дні знову приїхав до «своїх хлопців». Під напором більшовиків відступила 6-та бригада з Вінниці, а з нею і о. Теодор Чайківський. Та не минула лиха доля і його. Захворів тифом, видужав і вернувся на фронт до своєї бригади». В часі перебування УГАрмії на Придніпрянщині о. Теодор Чайківський два місяці виконував фактично обов’язки курінного коменданта. Одного разу більшовики нечайним наступом захопили частину наших позицій. Панотець Теодор Чайківський, на чолі куреня, рушив до протинаступу та вигнав більшовиків з наших позицій». З о. Теодором Чайківським стрічався я на Україні два рази в Чечельнику на Поділлі. Раз на похороні польового духівника при І-ім корпусі о. Якима Фещака, ЧСВВ, а другий раз на зібранні духівників 1-го корпусу по перемирю УГА з більшовиками. По примусовім перемирю УГА з Червоною армією більшовицька команда домагалася усунути всіх польових духівників УГА. Підпо-ручником більшовиків, комісаром при 6-ій бригаді був Віктор Кипріян. Він виїхав на фронт, де зі стрільцями перебував завжди о. Т. Чайківський, щоб його забрати. Стрільці рішуче тому спротивились і свого улюбленого духівника не випустили, ще й грозили скорострілами і на пострах стріляли. О. Чайківський залишився з куринем. При розриві УГАрмії з більшовиками, у квітні 1920 року, виїхав о. Теодор Чайківський на чолі кількох кіннотників на стежу. При роззброєні більшовиків, з якими стрінулась стежа в селі Дубова, пробитий шаблями більшовицької кінноти з упливу крови помер у Жмеринці, в лічниці, дня 2-го травня 1920 року. Згинув від меча о. Теодор Чайківський, що боронив Христа Спасителя перед заливом безбожництва на Україні. Серед поляків майже кожна дитина знала про свого ксьондза Скорупку, але в нас мало хто знає і згадує про наших духівників в роді о. Теодора Чайківського, польового духівника 6-ої бригади.