Отець Мирослав Ріпецький

Отець. Мирослав Ріпецький народився дня 13 червня 1899 року в Самборі, де його батько, о. Теодор, був катехитом шкіл та головним засновником т-ва «Ризниця». Багато часу присвячував письменницькій праці. Був автором популярної «Ілюстрованої Історії Руси», «Пояснень Божественної Літургії» і двох книжечок про празничні свята. О. Мирослав закінчив гімназію в Самборі у 1907 році, а теологічні студії в університеті у Львові. В 1911 році. Одержавши стипендію з Міністерства Рільництва, виїхав о. Мирослав Ріпецький на Моравію і Чехію, де познайомився з сільсько-господарською кооперацією. Одружився з Євгенією Смулківною, дочкою о. Семена Смулки, відомого церковного діяча, пароха в Угринові, в Сокальському повіті. Висвячений Перемиським Єпископом Константаном Чеховичем у квітні 1913 року душпастирював в Мостах Великих, у Жовківському повіті, як катехит місцевих шкіл і помічник старенького пароха й декана о. Еміліяна Дідицького. Тут о. Мирослав був головою місцевої читальні т-ва «Просвіта», головою т-ва «Сільський Господар» і справником торговельної спілки «Власна Поміч». З початком російсько-австрійської війни виїхав о. Мирослав з дружиною Євгенією до Унтер Гецбах в Долішній Австрії, де вуйко жінки, д-р Володимир Миколаєвич був лікарем. В половині грудня 1934 року військова команда покликала о. Мирослава Ріпецького як польового духівника 55-го полку австрійської армії. Дня 18 грудня поїхав о. Мирослав на фронт разом з о. Львом Сембратовичем, якого іменовано польовим духівником при 15-му полку. О. Лев Сембратович, бувший парох в Боффало, у Сполучених Штатах Америки, приїхав у відвідини до Галичини і тут застала його війна. Тоді російські війська зайшли аж під Краків. Польові духівники були змушені відбувати подорож до Бохні потягом, а опісля підводою до Семехова в повіті Тарнів, де був постій команди дивізії. Дивізія складалась з чотирьох східно-галицьких полків: 15, 30, 55 і 80. Польовими духівниками були: для 30 і 80 полків о. Мирон Колтонюк, який по другій світовій війні загинув трагічно, убитий польськими терористами в Жукові, повіт Любачів, де був парохом і деканом, і о. Хома, парох з Чортківського повіту, Станиславівської єпархії. В першому тижні свого побуту на фронті о. Мирослав, дня 24 грудня 1914 року, в навечір’я Латинського Різдва Христового пережив перший «хресний вогонь». Російське військо зробило наступ на бойову лінію 55-го полку і багато вояків потрапило в полон. О. Мирослав знаходився тоді в дорозі до полкової команди, висповідав одного пораненого вояка і разом зі штабом полку відбув щасливо відворот. Комендантом полку був хорват, а його заступником чех, майор Семен, колишній комендант батальйону 55-го полку в Мостах Великих. Тому, що Східна Галичина була занята москалями і 55-ий полк був в без¬упинних боях здекомплектований, то військова команда поповнювала його вояками словаками, словінцями і румунами. На весну 1915 року перенесено 55-ий полк на Словаччину до Гашліна, недалеко Бардіева. Коли почалась австро-німецька офензива після пролому під Горлицями, о. Ріпецький відбув переможний похід з 55-им полком через Сяніччину під Перемишль і після його здобуття перебував в Медиці та в дальшому воєнному поході прибув до Старяви в Мостиському повіті, де занедужав і відійшов з фронту. У 1916 році був о. Ріпецький духівником полкового вишколу в Дебречне, коло Дебречина на Мадярщині, а в грудні був тимчасово звільнений з військової служби. Коли о. Ріпецький повернувся до Мостів Великих, завідателем парафії був о. Михайло Гірняк, що своєю ревною і солідною душпастирською працею багато причинився до релігійного росту парафії і викорінення пияцтва. Громадяни із сусідніх сіл, Боянця і Купичволі, були позбавлені належної духовної опіки і просили о. Ріпецького, щоб доїздив до них в неділі і свята на богослуження. Він згодився, хоч мав багато праці в Мостах. Тоді мадярські жандарми з місцевим війтом знущались над місцевими людьми в селі Купичволі, побивали їх криваво та змушували до цілоденної праці на панських ланах. О. Ріпецький став в обороні гноблених людей і в тій справі написав письмо до жовківського старости. Вороги очорнили о. Ріпецького і військова поліція арештувала його та відставила до тюрми у Львові, а опісля до Мостів, де був воєнний польовий суд. Вдячні парохіяни Купичволі й о. Гірняк робили заходи, щоб польовий суд звільнив невинного о. Ріпецького, а дружина о. Мирослава ходила до польового судді, щоб скоро зарядив відбуття судової розправи. Після десятиденного побуту у військовій вязниці, о. Ріпецький вийшов на волю. Після проголошення української держави о. Ріпецький провадив велику суспільну працю як скарбник місцевої торговельної спілки «Власна Поміч» і ощадно-кредитового товариства «Надія», що мало коло мільйона крон щадничих вкладів. На весну 1919 року поїхав о. Ріпецький до Станиславова, щоб взяти з банку частину вкладеної готівки для потребуючих громадян. Тут стрінувся з о. Миколою Їжаком, польовим духовником УГАрмії, що тоді займався організуванням духовної опіки для українських вояків. Він заохотив о. Ріпецького, щоб обняв душпастирську працю у вишколі 1-го Корпусу УГА. По Великодніх Святах о. Ріпецький став військовим духівником вишколу 1-го корпусу в Ка¬мінці Струміловій. Вишкіл Корпусу переводив енергійний сотник, Фердинанд Балицький, бувший учитель в Самборі. Крім душпастирської праці старався о. Ріпецький освідомити вояків 1-го корпусу УГА і давав виклади з історії України в Камінці Струміловій, а опісля і в Буську. В Буську стрічався о. Ріпецький з о. Михайлом Якубовим зі Стрептова, що став польовим духівником УГА і помер 17 вересня 1919 року в Барі на східно-українських землях. На початку серпня 1919 року призначено о. Ріпецького польовим духовником 10-ої бригади 1-го корпусу УГА. З цією бригадою перебув славний похід проти більшовицьких військ від здобуття міста Вінниці, через Калинівку, Козятин, Бердичів, Брусилів, Ходарків над ріку Ірпень, недалеко Києва. Там 6-та бригада УГА зламала остан¬ній опір більшовицького війська перед здобуттям Києва дня 30 серпня 1919 року. Цей похід описав о. Ріпецький у двох числах перемиського тижневика «Бескид». В Бердичеві стрінувся о. Ріпецький з о. Федором Чайківсьішм, польовим духівником 6-тої Бригади УГА, в місцевій українській книгарні і закупив книжки для бригадної бібліотеки. О. Ріпецький помістив в «Новій Зорі» обширний спомин, присвячений світлій пам’яті незабутнього польового духівника о. Федора Чайківського, завзятого лицаря, що у квітні 1920 року, тяжко ранений шаблями більшовицької кінноти, після ампутації ноги, помер з упливу крови в лічниці у Жмеринці. Дві статті і три фейлетони о. Мирослава Ріпецького були друковані в тижневику 1-го Гал. Корпусу «Козацький Голос», який редагував чет. Михайло Старосольський. В жовтні 1919 року іменовано о. Ріпецького польовим духівником Гол. Штабу УГА у Вінниці. Тут він мав нагоду бачитись зі своїм другом із львівської Духовної Семинарії о. Василем Пелехом. Вони уложнли статут допомогового товариства «Українська Самаритянська Поміч». О. Василь Пелех повернувсь з України з недугою легенів і помер будучи парохом в Буську, Золочівського повіту. На цілі т-ва «Українська Самаритянська Поміч» зложив значну грошеву суму директор «Українського Банку» в Вінниці, Бартко, і передав багато книжок для стрілецької бібліотеки, яку о. Ріпецький задумував започаткувати. Його наміри однак не здійснились, бо в жовтні 1919 року занедужав на тиф і опинився в лічниці 1-го корпусу УГА під Вінницею, в якій лежало понад 200 недужих стрільців і старшин. Ними дбайливо опікувався сотник-лікар Білозор. Два рази відвідав недужого о. Федір Чайківський, польовий духівник 6-ої бригади УГА і позичив церковні речі, бо в найближчих днях мав відправити торжественну Службу Божу з нагоди приїзду до Вінниці антантської військової делегації. У шпитальній каплиці о. Іван Лебедович, польовий духівник відправляв Службу Божу і в неділі і свята голосив науку. О. Ріпецький, як виздоровець, на запрошення коменданта Господарського Відділу 1-го корпусу, сотника Козака, перебув у нього деякий час і, скріпившись на силах, вернувся у Вінницю. Дня 24 грудня 1919 року Начальна Команда УГА залишила Вінницю і виїхала до Крижополя коло Вапнярки, на шляху Жмеринка – Одеса. О. Ріпецький перевів Різдвяні Свята в Крижополі і в залізничній церкві при станції відправив Богослуження та мав нагоду бачи¬тись з о. духівником Анатолем Базилевичем, що мешкав в вагоні з генералом Мироном Тарнавським, коли його звільнено і Начальну Команду перейняв генерал Микитка. В Крижополі відвідав хворого на легені о, Василя Пелеха. Тоді старшини і стрільці жили у важких умовах і не одержували платні протягом довгих місяців. Велику приємність зпробив о. Рілецькому знайомий громадя¬нин Юрій Волошин, бувший начальник податкового уряду в Мостах Великих, що позичив йому сто карбованців. Перед Богоявлінням о. Ріпецький поїхав з частинами Начальної Команди на німецькі поселення в Одеській окрузі. Тут у селі Штрасбурґу познайомився з німецьким місцевим католицьким парохом і на його просьбу відправив в неділю співану Службу Божу. Німецькі поселенці численно прийшли, а місцевий парох виголосив проповідь про нашу Церкву і наш прегарний східний обряд. Церковну утвар позичив в недалекому селі у православного священика, українця, Крижановського, що прийняв його сердечно. В березні відбулися завзяті бої більшовицького війська під командою отамана Котовського з Денікінцями в Одещині. Після розгрому Денікінців о. Ріпецький приїхав до міста Балти, де був осідок Начальної Команди і замешкав у приязного купця, що мав торговельні зв’язки з Румунією. Тоді більшовики почали ліквідовувати старшин УГА і висилати їх «на склад» до Бірзулі. О. Ріпецький задумав дістатись у рідні сторони через Румунію. Від купця, в якого мешкав, дістав докладні інформацію і адресу посередника, який перевозив човном через Дністер на румунську сторону. На початку квітня 1920 року вибрався о. Ріпецький до Слобідки, щоб тут серед знайомих громадян перевести Великодні Свята. На станції в Слобідці примістилася в вагонах залізодорожня сотня УГА, о. Ріпецький відправив богослуження у Страсний Тиждень і під час Великодніх Свят. На Великдень 11 квітня 1920 року місцеве грома¬дянство звеличало пам’ять стрільців УГА, які полягли за волю України, або померли на тиф. Відбувся святочний похід з процесією на місцеве кладовище, де о. Ріпецький посвятив дубовий хрест і сказав святочну проповідь. Опісля похід з могутньою піснею «Христос Воскрес» перейшов попри всі стрілецькі могили і задержався в стаційному городці коло могили о. польового духівника Стефана Петрушевича, бувшого декана і пароха в Холоєві, який помер на тиф у Слобідці в залізничному вагоні. По Великодніх Святах о. Ріпецький відбув небезпечну подорож через Бесарабію і Буковину до Галичини зі своїм дяком і стрільцем, бувшим листоношем, Лубковичем, господарем з Дорофіївки, коло Підволочиська. Всю готівку і вартісні речі видав о. Ріпецький в Камінці над Дністром за перевіз до пограничшого бесарабського села, в якому перебував представник польського уряду. Через повітове місто Вільці, де румунський староста перевів слідство, «шуп асом» відставлено його до Черновець. Тут заночували у в’язниці і на другий день виїхали до Галичини. В Станіславові перебули тижневий карантин, бо тоді ширилися пошесні недуги. Ніхто не сподівався повороту о. Ріпецького з України додому. Якийсь старшина поширив неправдиві вісті, що він помер на тиф і на його похороні у Вінниці віддано почесну сальву з крісів. Коли о. Мирослав приїхав до Сокаля, де жила його дружина й родина, вітали його неначе «воскреслого з мертвих».

В жовтні 1921 року о. Мирослав Ріпецький обняв парафію Ліски в Равщині й 25 років свого життя посвятив невпинній жертвєнній праці над релігійним, культурно-освітким і економічним піднесенням парафії.

В повоєнних сорокових роках о. Ріпецький опинився разом з іншими виселенцями на території Польщі, де серед дуже несприятливих відносин продовжує свою ідейну діяльність, не занедбуючи також письменницької праці.