Отець Степан Петрушевич

 

Отець Степан Петрушевич, старший брат Президента ЗУНР д-ра Євгена Петрушевича, народився 1855 року в колишній княжій столиці Бузьку, де його батько, о. Омелян, буз парохом, а опісля і деканом та віце-маршалом Повітової Ради в Камінці Струміловій. До народної школи ходив в Бузьку, а опісля до української академічної гімназії у Львові. Богословські студії закінчив у Львові і був висвячений в 1879 році. О. Степан Петрушевич був довголітнім парохом містечка Холоєва, що лежить при гостинці між повітовим містом Камінною Струміловою і Радеховом. Був людиною енергійною і дуже рухливою. З молоду був свідомим українцем. Холоїв в часі, коли став його парохом, мав в повіті дуже погану славу. Населення його було під моральним і політичним поглядом здеморалізоване. О. Ст. Петрушевич зробив з нього зразкову парохію і твердиню українства. Заложив і провадив читальню «Просвіта» і позичкову касу. Належав до міської Ради і вмів з жидівськими радними наладнати такі відносини, що вони піддержували українців. Хоч в середині міста була ще в добрім стані обширна дерев’яна церква, поставив другу муровану церкву з запрестольним оразом Христового Серця, витвір Олекси Новаківського. Знову на невеликім присілку Старики збудував гарну дерев’яну каплицю. Був наділений крилошанськими відзнаками і був заступником декана Струмило-Камінецького деканату. О. Ст. Петрушевич мав дуже живу вдачу і гостро реагував на надужиття австрійсько-польської адміністрації та діяльність москвофілів. Брав живу участь у всіх виборах до віденського парламенту і галицького сейму, що були посередніми, себто кожна місцевість вибирала відповідно до числа населення так званих «правиборців», що опісля в означенім дні голосували в повітовім місті. В часі кривавих «Баденівських виборів» до парламенту в 1897 році о. Петрушевич так усе приготовив, щопри правиборах в Холоєві були виб¬рані самі певні люди, українські делегати. Молодий комісар старос¬тва, що переводив вибори, не був ще обізнаний з технікою виборчих надуживань, то ж списав протокол згідно з дійсністю і заявив, що вибори відбулися зовсім правильно та проголосив імена виб¬раних делегатів. По закінченні виборів о. Ст. Петрушевич запросив комісара на обід до своєї хати. При столі сказав комісар в присутності кількох учасників обіду знову, то вибори відбулися в порядку та що з них вповні вдоволений. Але староста уневажнив ці вибори і призначив нові. Населення було і на це приготоване. Та комісар приїхав дві години скоріше перед назначеним речинцем. На нього чекало вже кільканадцять перекуплених виборців і стероризованих жидів, що вибрали подиктованих їм комісаром кандидатів. Коли о. Ст. Петрушевич довідався про це, побіг до виборчої дільниці. На заяву комісара, що вибори вже покінчені, він запротестував проти цього і домагався почати вибори в назначеній староством годині. В часі бурхливої словесної перепалки стали збігатися виборці, що виповнили площу перед дільницею і не випускали з нього комісара. Тоді появилася кіннота, що була зібрана заздалегідь перед містом і стала шаблями розганяти виборців. Це «заспокоювання» тривало довший час, бо розпорошені люди збиралися знову разом. Були потурбовані і ранені. Державна прокуратура обвинуватила о. Ст. Петрушевича і кількох визначних громадян за бунт проти влади і збурення публічного спокою і ладу. Розправа відбувалася перед лавою присяглих суддів в Окружнім Суді в Золочеві. Поставлені о. Ст. Петрушевичем свідки свідчили під присягою одноголосно, що комісар по переведенні перших правиборів заявив кілька разів, що вибори відбулися в найбільшім порядку, отже тим самим не було причини їх уневажнювати. Тоді прокурор, щоб рятувати ситуацію, поставив тому комісарові питання: «Чи тоді коли Ви це говорили о. Ст. Петрушевичу, Ви мали до нього довіру, чи ні?» Цей само собою відповів, що ні. Тоді о. Ст. Петрушевич зірвався з крісла і крикнув: «Так, то ви до мого печива мали довір’я, а до мене ні!?» На залі повстав гомеричний сміх. Присяглі судді заперечили вину оскаржених і суд мусів звільнити їх від вини і кари. По розправі приступив до о. Петрушевича згаданий комісар і зі сльозами в очах сказав: «Отче, що Ви мені наробили! Моя урядова кар’єра вже раз на завжди скінчена.» Радехівський повіт був довгий час москвофільський. Священики належали теж у більшості до москвофільського табору. О. Ст. Петрушевич був провідником українських священиків і учителів, що провадили національну роботу в повіті. Праця почалася від закладання по селах читалень Т-ва «Просвіта», які очолювала Філія «Просвіти» в Радехові. Переломним моментом були загальні вибори до парламенту в 1907 ропі, коли український кандидат д-р Євген Петрушевич об’їхав цілий повіт і приєднав велике число прихильників в кожній місцевості. Великою перешкодою в цій праці було те, що в самому Радехові не було приміщення для українських товариств на збори. Тоді о. Ст. Петрушевич висунув проект будови «Народного Дому». Мимо того, що загал не вірив, що такий задум може вдатися, то таки завдяки енергії о. Петрушевича побудовано гарний стильний поверховий дім в найкращій частині міста на розі двох вулиць з вели¬кою залею та сценою. О. Ст. Петрушевич подбав теж про заснування Повітової Ощадно-позикової Каси, що добре розвивалася і був одним з її директорів. Тому мусів щотижня доїздити до Радехова з Холоєва, віддаленого коло двох миль. О. Степан Петрушевич був одіозною особою для москвофілів і тому в останній хвилині перед приходом російських військ в 1914 році виїхав до Відня, де закінчив кооперативний курс. За часів української влади був членом Української Національної Ради в Станиславові від Радехівського повіту і був вибраний членом земельної Комісії, що випрацювала проект земельної реформи в Галичині, ухвалений Національною Радою. Перед наступом польських військ подався о. Петрушевич за Збруч. Там був з початку культурно-освітнім інструктором при Повітовій Управі в Староконстантинові, а опісля зголосився до УГАрмії. Був польовим духівником при Стадійній Команді, як заподав персональний референт Начальної Команди, д-р Степан Шухевич. При відвороті УГА на південь помер на тиф на залізничній станції Слобідка, між Вапняркою і Бірзулею дня 13 січня 1920 року. Помер в неопалюваному вагоні, на возі, на якому переїхав сотні кілометрів. Занесли його до могили в Слобідці на своїх раменах старшини, а похоронні обряди довершив польовий духівник о. Мирослав Ріпецький.