Отець Дмитро Панасович

 

Отець Дмитро Панасович, народжений 1883 року в Горайці, пов. Чесанів, закінчив з відзнакою гімназію в Перемишлі. Теологічні ст¬дії відбував в університеті у Львові, а четвертий рік в Духовній Семінарії в Перемишлі. Жонатий з донькою о. Івана Жарського з Глудна, пов. Березів, був сотрудником в Трускавці. Після смерті дружини зголосився як капелан при австрійській армії. В часі Першої світової війни був на італійському фронті. При кінці війни його перенесено до канцелярії військового душпастирства в Інсбруці. Тут застав його розвал Австрії. Повернувся на рідні землі і став в ряди УГАрмії. Іменований польовим духовником в ранзі отамана, був при Команді І1-го корпусу. Про ті часи пише о. Юрій Малий з Канади так: «1-го листопада 1918 року я був питомцем 1-го року Духовної Семінарії у Львові. Зголосився я до служби в УГА і повнив службу телефоніста в централі Військової Команди в місті Золочеві. В часі відвороту УГА перед переїздом за Збруч Команду Золочів перетворили на 12-ту бригаду і приділили до П-го корпусу. Комендант Військової Команди Золочів, отаман Лесняк, став комендантом бригади. Духівником бригади призначено о. Йосифа Балу. З початком липня 1919 року я був приділений до ліквідатури при команді 2-го Галицького корпусу і працював в рахунковій канцелярії. Духівником при Команді ІІ-го Галицького корпусу був о. сотник Дмитро Панасевич. З о. Панасевичем я був аж до кінця травня 1920 року. На східно-українських землях ми служили на довших постоях співану Службу Божу. На нашу Службу Божу приходило багато місцевого населення, а навіть латинники. Парохіяльна римо-католицька церковця стояла в парку бувшого дідича поляка, а коло парку, над великим ставом, стояла велика палата дідича, де мешкав також і латинський парох. В часі побуту австрійських військ на Україні мешкав у тій палаті комендант війська генерал Шептицький, брат нашого Митрополита Андрея. Митрополит, по звільненню з царської тюрми, був на Україні, відвідав також свого брата у Бершаді і під час свого побуту перевів місію місцевим латинникам. Це вони дуже добре пам’ятали і тому так радо приходили в 1919 році на наші богослуження. Вони просили свого пароха, щоб о. Панасевич їх усіх з нагоди Великого Посту висповідав, а навіть у тому часі похоронив двох померлих, бо той похорон для них був зрозумілий. Згодом більшовики переформували П-ий корпус на П-гу бригаду, ми приїхали до Бердичева. Сотні відійшли на фронт, а штаб і канцелярії стояли в Бердичеві. О. сот. Панасевич служив тоді в церкві великого латинського монастиря ОО. Бернардинів. При кінці квітня 1920 р. дістав наказ поїхати до Києва. У Києві довідався, що УГА зірвала союз з червоними і в наслідок того більшовики арештовують і розстрілюють усіх галичан. Він довго не застановлявся, пересів до вантажного поїзду, що їхав на захід і в порожньому вагоні в куті скрився та доїхав щасливо назад до Бердичева. Тут скрився спершу у трупарні, на кладовищі, а відтак в згаданому монастирі ОО. Бернардинів. Того самого дня наша частина дістала наказ спакувати канцелярію і по обіді втікати на схід. Я, замість на обід, побіг до монастиря, де мене знали як «дяка» при богослуженнях. Там стрінувся я з о. Панасевичем, з яким разом аж до вечора, себто до приходу поляків, пересидів у підземеллях монастиря. В будівлях монастиря містився теж колишній військовий шпиталь із Золочева під командою четаря Кривуцького і ми нібито при нім пе¬ребули в монастирі аж до часу направи залізничного шляху. 3-го червня 1920 року, через Берестя над Бугом заїхали ми щасливо до Львова. О. Панасевич їхав у рясі, військовій пелерині і «петлюрівці», а я, в гімнастьорці з темної матерії, ніс валізи. Говорили ми між собою по-польськи, а польські «янтки» били в дах і робили перехід. Перебуваючи довше в монастирі в Бердичеві, де колись мешкала також царська охорона, я мав нагоду дістати від о. Ґвардіяна, одинокого тоді монаха на цілий монастир, лист з наказом до тої охорони від вищої влади, датований 1905 роком – чи може 7-мим, щоб шукати в околиці за дідом, великаном з перевішеними торбами, борода¬тим, що криває на ногу, бо то не дід-прошак, а уніатський митропо¬лит зі Львова, граф Шептицький. Я це письмо доставив митрополитові Андреєві у Львові. Зі Львова о. Панасевич поїхав до Перемишля і там дістав призначення як парох, а відтак декан в Балигороді. Звідтам переїхав до Устрик. За часів Гітлера вихрестив жида, урядника в рафінерії нафти, який став згодом українським патріотом. О. Панасевичеві грозила за це кара смерті, але вдалось її щасливо обминути. 1944 року о. Панасевич залишився в Устриках. Про себе пише о. Юрій Малий, що у Львові перебрався в колоратку, вернувся до рідного села Ясеновець, коло Золочева, де його тато був (до 1940 року, через 46 літ) парохом. За 100 марок виплачених комендантові постерунку, лишили його в спокою. Там перебув першу більшовицьку інвазію. У 1920 році студіював теологію. П'ять літ був у Римі, а 1926 року став священиком. 1939 р. був сотрудником. Перебув щасливо більшовицьку інвазію, заплатив «Сталінові» одинадцять тисяч податку доходного за це тільки, що їв те, що йому люди приносили. 1944 року за дозволом Ординаріяту у Львові, виїхав 16 липня з дому, і душпастирював через шість місяців на Лемківщині. В грудні 1944 р. переїхав до Австрії, коло Ст. Пелтен. По приході американців до Відня переїхав до їх зони, а звідтам в Каринтію до Біллях. В околиці Зеебоден пересидів до кінця 1947 року. При кінці грудня того ж року виїхав до Канади.