Отець Іван Лебедович

О. Іван Лебедович, уроджений 2 вересня 1890 року в Горайці, повіту Чесанів, син Теодора й Анни з роду Лебедович. Родина ця рідкісна в Галичині, своїм корінням сягала мабуть східно - українських земель. Коли вона сюди примадрувала – невідомо. В кожному разі сліди її зна¬ходились в архівах у Варшаві. Двох братів моєї мами – Іван і Олексій – були священиками, а третій Григорій став народним учителем. Два класи народної школи я закінчив у рідному селі. До третього класу, тому що треба було вже вчитись німецької мови, мене послали на науку до мого вуйка учителя – Григорія Лебедовича. Здавати вступник іспит до гімназії в Перемишлі я поїхав сам. Гімназія була тоді під проводом директора Григорія Цеглинського, великого педагога і любителя молоді. Гімназійну матуру здав у 1910 р. Цей перший державний іспит зробив на мене сильне враження, яке залишилося на ціле життя. Після закінчення школи зорганізував я в Горайці спортивне Товариство «Січ» на статутах «Сокола», в якому гуртувалась молодь; хлопці і дівчата робили вправи на військовий лад, під проводом під¬старшин, які вислужили у австрійському війську. Після канікул треба було рішитись, на який життєвий шлях належить вступити, яке виб¬рати звання. Остаточно вирішено, з родинної традиції, стати священиком. Три роки теологічних студій в Духовній Семінарії у Львові і четвертий рік у Перемишлі пройшли дуже скоро. Це був 1914 рік. Під час канікул вибрався мій товариш – Володимир Боровець – до своєї родини у Селиска коло Динова, до о. Теодора Савойки. Поїхав і я з ним. Саме тоді проголошено в Австрії загальну мобілізацію. По залізничних станціях плач жінок і дітей, що виправляли своїх мужів і батьків на війну. Нас, питомців Духовної Семінарії, що були звільнені від служби у війську з зброєю, покликано до Семінарії в Перемишлі, до санітарної служби. Та, не маючи призначення, казали нам роз’їжджатись і чекати. Запрошений на храмовий празник в день Успення Матері Божої в Селиськах, я поїхав туди. Тимчасом прийшли арешти. Всіх українських священиків і свідому інтелігенцію в Динівщині поляки ув’язнили і відправили до тюрми в Березові. В Селиськах заарештували наперед о. Теодора Савойку, відтак двох його старших синів, Романа і Любомира, а вкінці решту родини, навіть двоє малолітніх дітей. В останнім транспорті опинився і я. Нас привезли до Березова. Заскрипіли в’язничні ключі і я знайшовся на «квартирі», в якій були майже самі довколишні священики: з Лубної о. Копистянський Орест, з Кінського о. Пережило, з Улюча о. Солтикевич Орест, з Глудна о. Жарський Іван, декан, з Павлокоми о. Чайковський, з Селиськ о. Савойка Т., з Доброї Шляхетської о, Гайдукевич І. На місцях остались в цілій околиці – по лівім боці Сяну – о. Калужняцький Орест в Іздебках, а по правім боці о. Сікора Николай в Добрій Рустикальній. Раз на день випускали нас на мале в’язничне подвір’я на прохід, однак не вільно було сходитись і розмовляти. Тимчасом москалі напирали. Австрійський фронт посувався. Священиків і інших ув’язнених вивезли до Талєргофу, а нас, останній транспорт зі Селиськ, звільнили. Прийшли москалі. Не можна сказати, щоб вони робили якісь пакості, окрім звичайних реквізицій худоби на м’ясо для війська і коней для підвод, тим більше, що Селиська були по другій стороні ріки Сяну і головного шляху, який вів з Перемишля і Ярослава в сторону Сянока, а яким проходили транспорте військ. В Селиськах проси¬дів я цілу зиму з 1914 на 1915 рік. Щойно під весну дістав я від військової влади перепустку на переїзд залізницею з Динова до Любачева і міг повернутися додому. Тут надслухували ми, прилягаючи до землі, гуркоту гармат з Карпат, який у травні щораз виразніше було чути. В Чесанішщині на цілу околицю був лиш один священик, в Дахнові, о. Юрій Черкавський. Всі інші були вивезені до Талєргофу, або інших таборів. В Люблинці, за часів російської окупації, парохію обняв православний священик. Для свячень, до яких зголосилось більше богословів, тодішній Капітульний Вікарій, о. мітрат Кароль Волошинський, запросив Преосвященого Григорія Хомишина зі Станиславова. Кінцеві свячення відбулися 5 грудня 1915 року в катедрі св. Івана Хрестителя в Перемишлі. Перша моя душпастирська праця була в Сяноці, як катехит при виділових школах, на місце вивезеного до Талєргофу о. Сєкержинського, і парафіяльного сотрудника. Тут учив я релігії у п’ятьох школах. З днем 1 листопада 1916 р. мене перенесено, як адміністратора до парафії Павлокома, Динівського деканату, повіт Березів. На мою власну просьбу в місяці травні 1917 тюку мене покликано як польового духівника при австрійській армії. Першим моїм призначенням було душпастирство при Команді Вишколу І-ї Армії, що знаходилася в Семигороді, в місті Марошвашаргель. Там були розташовані полки І-ї Армії, що відбували підфронтовий вишкіл і звідти відходили на фронт. Моїм обов’язком було сповідати маршкомпанії, відправляти богослуження для поодиноких частин і займатись підфронтовими читальнями, так званими «Зольдатенгайм» -и. Тут перший раз зустрівя хлопців із Закарпаття, які, на моє велике здивування, виказували зацікавлення українськими справами, були свідомі і просили роздобути для них українські часописи і книжки. Опісля мене вислано на румунський фронт до кавалерійських полків, заступити о. Михайла Комарницького, катехита з Перемишля, який відійшов з фронту. Молодий, недосвід¬чений ще, наражав я себе не раз на небезпеку життя. Одного разу відвідував я поодинокі частини фронту, а треба було далеко обходити долину лісом, переходили ми вдвох з провідником цю прогалину, що була відслонена перед ворожою лінією. На наше щастя не відізвався ні один стріл. З фронту вернувся я знову до Марошвашаргель. Ранньою весною, мабуть у березні 1918 року, мене відіслано до «фельдсуперіорату» в Перемишлі, з зазначенням, що при найближчій нагоді маю відійти на фронт. І справді, по яких двох тижнях мене вислано на італійський фронт до 77-го полку піхоти, що рекрутувався з околиць Самбора і Дрогобича. Почерез Відень : Клягенфурт від’їхав я до Удіне, в Італії, звідки мене спрямовано до місця постою Команди 77-го полку, до Анноне. Полк був розташований над рікою Піяве. Командантом полку був полковник фон Восатка, з походження чех, а ад’ютантом поручник Странкміллєр, віденець. В полку старшин українців майже не було, а були чехи, поляки, хорвати, німці й інші. Лікарем був поручник д-р Голічек, віденець. Коли полк находився в першій лінії, над рікою Піяве, тоді команда його виходила з місцевости Анноне і зближалася До фронту. Санітарна обслуга полку находилась тоді в розбитому домі, при дорозі, недалеко розташованої артилерії. Тому артилерійський, італійський обстріл нас засягав. Зближалась так звана тринадцята офензива проти італійців. Було це в травні 1918 року. На фронті було обмаль харчів. Кукурудзяний хліб розсипався і його не було багато. М’яса діставав вояк маленький кусник, одним словом, була вже біда. Вояки жалілися, що голодні. Італійське цивільне населення таки дуже бідувало. За харчі вимінювали у військових дорогоцінності. Я одержав наказ кожного другого дня являтись у першій лінії фронту. Богослуження відправляв я в італійській церкві. Прийшла 13-та австрійська офензива на італійському фронті. Ми дістали докладні накази переправи через ріку Піяве. Початок артилерійського обстрілу почався в ночі. Вогні вибухаючих шрапнелів, гук гранат, інформаційні різнокольорові ракети – все те з тріскотом скорострілів, на тлі темної ночі, творило для ока незабутній вид. З лікарем і санітарами посувалися ми вперед. Рано ми зблизились до самої ріки Піяве, бо фронт перейшов ріку. На ріці був збудований міст з човнів, до якого вела дорога. Дорогою посувалися валки з амуніцією. По італійській стороні, напроти мосту висіла у повітрі повітряна куля, обсерваційний пункт противника, який інформував про рухи військ і постачання матеріалів для фронтових частин. Безупинний барабанний вогонь гранат і шрапнелів засипував дорогу. Кидаємось з лікарем по¬між виноградники, щоб скоріше дістатись до окопів, збудованих над Піявою. Через міст переносять тяжко ранених. Сповідаю. До викопаних ям зносять полеглих. Відчитую Панахиду, кроплю свяченою водою. Дивлюсь, а в одному гробі молодий четар (лейтенант) українець, з яким я недавно стрічався під час спільного свяченого, що його приго¬товили старшини українці з полків 24-ої дивізії, в Мотта ді Лівенца, на українські Великодні Свята. Там знову лежить з накритим лицем капітан. Нараз стелиться по землі жовтий дим. Підносять крик – газовий наступ! Під час бігу я загубив газову маску. Розглядаюся за такою у когось з полеглих. Виявилось, на щастя, що це не були газові стрільна. Австрійська офензива заломилася. 77-ий полк розбитий, відійшов до резерви. Багато з тих, які перед тим заповняли церкву, полягли на полі бою, інші, ранені, відійшли до шпиталів. На лицях тих, що залишились живими, малювався сум. Події ішли скоро вперед. Зближався кінець війни, але на фронті не знали, що діялося в політичному світі. Щойно в останніх днях мі¬сяця жовтня 1918 року почався відворот і проголошено перемир’я. Полк у порядку відступав на північ, в сторону австрійської границі. Я по¬клав всі свої речі на віз, що мав до свого розпорядження і на ньому містилась польова каплиця, а сам пішки маршерував разом з військом. Несподівано з’явились італійські літаки, знизилися і почали обстрілювати нас машиновими крісами. Військо розбіглося, вояки ховалися, де хто міг. Я приліг до землі в борозні поміж виноградниками, а кулі чик-чик-чик протинали листя виноградини. В хвилині, коли кожний тішився, що пережив війну, панували ще смерть і рани. Ця подія повторялась кілька разів під час маршу і нас дуже збентежила і здивувала. Австрійське військо, після проголошення перемир’я, мало відложені гострі набої і маршувало збитими колонами. Одного дня коло полудня, заряджено відпочинок і кухні мали приготовити обід. Ми обидва з лікарем вирішили зайняти квартиру на боці від команди полку, щоб могти спокійно відпочити. Відмовляємося від обіду, щоб не відсиджувати його на розмовах з полковником фон Восатка, комендантом полку. Зайняли ми квартиру в італійського священика. Та ледве ми почали роздягатись і приготовлятися до миття і відпочинку – почули крик на вулицях. Глянув я крізь вікно і побачив, як наше військо з піднесеними руками гонять італійські вояки наперед, б’ючи прикладами. Нараз вбігає до нашої квартири італійський вояк з наставленим до нас багнетом і кричить: Аванті-аванті! Ми з лікарем опини¬лись серед маси війська – в полоні. В дорозі довідалися, що команда нашого полку дістала перепустку від італійської команди, кожний офіцер одержав свого коня і відправили їх до австрійської границі. Во¬ни спокійно прибули до Відня, а ми з лікарем опинилися в італійсько¬му полоні. Нас попровадили на південь. Похід переходив через італій¬ські місцевості, яких населення святкувало день перемоги. На вид австрійських полонених, місцеві жителі, стрічають нас зневагами і побоями, відповідно до темпераменту італійців. Були навіть випадки убивств. В одній місцевості кинулись на нас з такою ненавистю, що цілий полк розбігся по ринку. Ледве вдалось італійським воякам зібрати нас докупи і втихомирити цивільне населення. Та найтяжчий був перехід через ріку Таліяменто. Довелося переходити через розбитий міст гусаком. За мостом уставилось цивільне населення і багатьох, особливо старшин, яких пізнавали по розетках на шапках, частували палицями, де попало. Побачили ми з лікарем, що не жарт, заложили опаски Червоного Хреста, щоб в цей спосіб себе охороняти. Тоді відчув я гірко латинську пословицю – «ве віктіс» – горе переможеним! Одного дня, пізно ввечері, заночували ми на якійсь площі. Змучений, положився я на землю і твердо заснув. Коли пробудився рано, побачив, що лежу над рівчаком в мокрому травнику. Та мабуть не спалось ніколи так солодко, як саме тоді. Відступаючі австрійські війська полишили деякі воєнні шпиталі без опіки. До одного з таких шпиталів італійська команда призначила наш перев’язочний пункт 77 полка, себто лікаря, санітарів і мене, до обслуги. Я сповідав у переданому нам австрійському шпиталі тяжко хворих і ховав померлих. Не мав я каплиці, ні книжки до Служби Божої. До шпиталя нікого з непокликаних не допускали. Нам також не вільно було нікуди віддалятися. Похорон відбував я в супроводі італійського вояка. Харчів було обмаль. Поза шпиталем, можна було дістати кукурудзяну муку. Купував я її, вертаючись з похорону. А що в брамі була сторожа і не вільно було нічого приносити, тому куплену муку завивали ми в покривало, яким прикривали небіщика в дорозі на кладовище. З муки навчились ми варити Малійську полєнту, а ко¬ли дістали трохи оливи, то вона смакувала знаменито і нею ми добре відживлялись. По кількох тижнях шпиталь перейняла італійська влада. Зменшувалось число хворих, бо одні вмирали, а інші видужували. Почали редукувати і персонал. Зредукували і мене, та відіслали в сторону ріки Піяви. На першім збірнім пункті відділили від нас вояків, а мене з одним підстаршиною, санітаром, студентом медицини, відставили пішки на другий бік ріки Піяви. Обвантажеяий наплечником, спітнілий і втомлений, переходив я провізоричний міст, побудований на ріці Піяві, якою поплило стільки наших жертв. Поза рікою відносини були кращі. Населення не зазнало благ чужої інвазії. Воно не ставилось до нас так ворожо. При дорозі можна було купити харчі та вино в пляшках у плетених кошиках, званих «бутелльо». Ночували ми в великих бараках. Тут уже розділювали і відсилали полонених за національними групами. Куди відіслати українців, самі не знали. Відвезли нас вантажним автом до Кастель Франко, де вербували вояків до чехословацької армії. По кількох днях один італійський капі¬тан одержав доручення відіслати нас до табору Касерта. Там вербували до армії Галлера. Італійський капітан, який мав недалеко Касерти свою родину, хотів чимскоріше відвезти нас і при тій нагоді відвідати свою родину. Тому сів з нами до поспішного поїзду та ще й до вагону 2-ого класу. Підчас подорожі прийшла до вагону італійська військовий контроль. Коли італійський майор побачив нас двох полонених в вагоні: 2-ого класу, розлютився, і став кричати: «Коли я був в австрійському полоні, нас возили в вагонах призначених для худоби, а ви тут їдете в 2-ому класі, та ще й швидким поїздом. На найближчій станції перевести їх до звичайного поїзду і вагонів 3-ого класу.» На станції в Римі нас перевели до іншого вагону і віддали під опіку карабінерів (поліції), які поводились з нами чемно. Італійський капітан, який нас конвоював, їхав в вагоні 2-ого класу. 15 грудня 1918 року над ранком приїхали ми до Касерти, а звідтіля перевезли нас до місцевості, де був табір старшин, яких вербу¬вали до армії Галлєра. В канцелярії при списуванню особистих даних італійський старшина запитав, чи голошуся до польської армії. Коли я відмовився, він дуже здивувався, кажучи: «Будете зовсім свобідні, будете могли їздити, куди захочете, а ні, то не будете користати зі свободи». Відносини там були добрі. Були в тому таборі українці і жиди, які до армії Галлєра не зголосились. Перед нашими очима димів Везувій. Кожного для ми ходили, під наглядом італійського старшини, на прохід і могли полагоджувати закупи. При відході з табору кожний складав письмову заяву, під словом чести, що не буде дезертирувати. При кінці місяця грудня, або з самого початку січня 1919 року – нас, українців, перевезли до великого табору в Кассіно. В тому таборі були німці, мадяри, українці й інші «неблагонадьожні» народності. Табір був поділений на дві частини. їх переділювала стіна. По середині в тій стіні містилась каплиця, відкрита на дві сторони. В одній частині табору були приміщені старшини, а в другій звичайні вояки. Старшини, від капітана вгору, кожний одержав одну кімнату, поручники по двох разом, а підпоручники (ляйтенанти) по трьох і більше разом. Старшини мали навіть прислугу. В тому таборі було вже понад вісімдесят українців – між іншими: д-р Юліян Комаринський, д-р Володимир Рудницький, д-р Гринів. студент медицини Парфанович, хорунжий Іван Богачевський, інженер Свірський і інш:. Там застав я двох наших капелянів – о. д-ра Василя Масцюха, мого професора з теології в Перемишлі й о. Романа Лобовича. Життєві відносини були впорядковані, пульсувало зовсім живо товариське життя. Українці мали своє товариство, що його головою був д-р Юліян Комаринський. Кожного дня, по вечері, влаштовувано живу газету, яку укладав з іншими старшинами Парфано¬вич. З італійських часописів виловлювано всі вістки про події в Укра¬їні, передовсім в Галичини Улаштовувано різні курси, особливо для університетських студій. Був гарний хор зложений зі старшин, який співав під час Служби Божої. Старшинам заборонено переходити до табору звичайних вояків. Капеляни мали сталу перепустку для пе¬реходу до каплиці, якою треба було зголоситись при брамі. Звичайні вояки в таборі бідували. Нераз видно було, як вони шукали за відходамиз кухні, лушпинами з помаранч, щоби заспокоїти голод. Не див¬но, що між ними кинувся черевний тиф і червінка. Ми, священики, ходили не раз сповідати хворих до таборового шпиталю. Зате галиць¬кий жидок давав собі раду. Він не голодував. Коли переходили ми до каплиці, зближався і питав: «Єгомосць, може вам треба сорочки, шкарпеток і т.д., все принесу». І дійсно долагоджував усі орудки. Зближався Свят Вечір. Старшинська кухня замовила харчі. Наші «кухарі» приготовили страви. Ми, священики, зайнялись улаштуван¬ням Свят Вечора для вояків. Поміж старшинами перевели збірку. За¬мовили харчі і разом засіли до вечері. Залунала наша коляда з таборі. Італійська сторожа налякалась нашої пісні. Почалась стрілянина. З’явилась команда. Тут знову став жидок у пригоді. Він працював у канцелярії табору. З його допомогою вдалось вияснити, що українці так стрічають своє Різдво. По вечері всіх груп, засіли старшини до Свя¬тої Вечері. Залунала коляда – «Бог Предвічний» і інші. Радісний Свят вечірній настрій чергувався з тугою і сумом, що далеко ми від рідних, які тоді так дуже потребували нашої допомоги в боротьбі за свободу. В день Різдва відслужили ми святкову Службу Божу. Другого або третього дня Різдвяних Свят українці одержали до¬звіл відвідати відомий монастир Венедиктів — на горі Монте Кассіно. Рано, під наглядом італійської сторожі, пішли ми стежками, поміж корчі, на цю славну гору і відвідали монастир. Гарний вид з гори, на якій розміщений монастир, з прегарною церквою, в нутрі виложеною мозаїкою. На стінах церкви написи фундаторів – володарів держав – цісар Франц Иосиф І, цісар Вільгельм, цар Миколай ІІ і інші. Там відслужили ми Службу Божу на гробі св. Венедикта. Хор співав колядки. В одну мить позбігались священики, монахи-Венедектина, братчики і прислуга. Пильно вони слухали української пісні-молитвн. Після Служби Божої священики запросили нас капеланів до своєї тра¬пези на снідання, а всіх старшин угостили перекускою з вином. Довготягнулась наша розмова з священиками цього славного монастиря і лунала українська пісня. Довелось нам вияснювати історію української католицької Церкви й українського народу та його змагань. Ввечері повернули ми до табору, втішені, що вийшли поза мури і кільчасті дроти, обвантажені накупленими по дорозі білими буханцями хліба і папіросами. Минали дні за днями таборового життя полонених. Були вістки, що мають організувати з українських полонених армію вислати її до Одеси на Україну – та вістки ті виявились неправдивими. З початком місяця березня 1919 року звільнено польових духівників, лікарів, ветеринарів та інвалідів. Нас відвезли через Рим, Флоренцію, Мілан до місцевості Комо над озером Комо. В Мілані ми заночували. До міста не вільно було виходити. У брамі дому, де був наш нічліг, стояла військова стійка, та все ж таки дехто продирався до міста, щоб оглянути славний Міланський Собор. На другий донь всадили нас знову до поїзду і ми від’їхали в Комо. Там перебули ми тижневий карантин. Харчувались у ресторані, з якого видно було озеро Комо. По озері плавали човни, в яких знаходилась безжурна молодь. Перший раз, по довгому часі, ми засіли при столах, застелених білими скатертями. Все те довкілля викликувало в нас дивне вражіння, бо привикли ми до фронтового, а відтак до таборового військового життя. Ми вже відвикли були від такого «м’якого» життя. Після цього нас відставлено на залізничу станцію в Комо і ми зайняли заздалегідь приготовані для нас місця в вагонах другого класу. Нами опікувався «Червоний Хрест». Під час їзди ми дістали харч, папіроси і солодощі. Вагони були замкнені і на станціях нам не дозволено з них виходити. Другого дня рано заїхали на авсрійську станцію у Фельдріху в Форальбергу. Тав перебрала нас австрійська влада. На стрічу вийшла делегація під проводом єпископа Фельдкірху. Звідтам роз’їздились ми в різні сторони. Українці поїхали у Відень. Лише о. д-р Василь Масцюх подався на полуднє, мабуть у Хорватію, їхали ми в вагонах третього класу, а кондуктори, з усмішкою, заявля¬ли: «Це вже не цісарство, а республіка». У Відні, у військових казар¬мах, був наш збірний пункт, а рівночасно набір тих, хто голосились до Української Галицької Армії. Хоч ціла моя рідня находилась на теренах, що були опановані поляками, а зараз у Відні зголосився у ряди УГАрмії. По кількох днях побуту в Відні, я хотів чимшвидше дістатись туди, де велася боротьба за волю України, – на рідні землі. Втішився я, коли подано до відома, що відходить транспорт в Україну. Переїзд через Мадярщину не належав до приємностей. Мадяри перевдили ревізії, то знов задержували поїзд. Вкінці добились ми на територію Української Держави. Раділи ми, що у своїй рідній державі. Цілу ніч не спали. Я вслухувався в ритмічний крок вояка Української Держави хоч і в австрійській уніформі. Дивні почування роїлись у моїй душі. Вояк цей такий дорогий і близький був мені. Я часто підходив до нього, випитував і тішився кожним його словом. На другий день рано прийшов поїзд і ми від’їхали до Станиславова, де примістився Уряд Західної Області Української Народної Рсспубліки. Зголосився я в Міністерство Військових Справ. Та тут вразили мене перші спостереження. Референтів тяжко було знайти в канцелярії, а за референтом духівництва треба було розшукувати, так що аж по полудні міг я оформити моє зголошєння в ряди УГ Армії. Я дістав двотижневу відпустку, і поїхав до свого швагра д-ра Романа Савойки в Камінку Струмілову, де він був занятий в Повітовому Комісаріаті, щоб розвідати про долю моєї рідні. Щоби не вертатись знову до Станіславова, мені доручено зголоситись у референта Духівництва 1-го Корпусу, о. Петра Кашуби, мого товариша, щоб він дав мені призначення в районі 1-го Корпусу і про це повідомив Стапиславів. Це було в половині місяця березня 1919 року. По кількох днях побуту в Камінці Струміловій я зголосився до служби і мене призначено духівником полевого шпиталя 1-го Корпусу, що був тоді в місті Радехові. Я від’їхав до Радехова. Шпиталь містився в шкільному будинку. Комендантом шпиталя був д-р Олександер Подолинський, знаний генеколог, а помічним лікарем санітарний поручник Роман Мотлюк. Працювали в шпиталі також два полонені польські лікарі д-р Мосаковський і д-р Франковський. Службу медсестер здійснювали сестри Служебниці. Їх настоятелькою була Сестра Петронеля, яка дивним збігом обставин була відтак першою настоятелькою в Захоронці СС. Служебниць, яку я оснував в парохії Вірча й отворив дня 15 квітня 1929 року. Для них служив я кожного дня Службу Божу у шпитальній каплиці. Були також і цивільні медсестри, напр. німка Сестра Регіна. В Радехові був вишкіл новобранців. В ньому велику частину творили стрільці, які походили з Холмщини, бувшої російської займанщини. Був це елемент недисциплінований, а під оглядом релігійним зовсім занедбаний. Коли наприклад на Великдень 1919 року відправляв я біля бараків, де мешкали новобранці, польову Службу Божу, то вони поводились так як безвірні. Цей стан, по повороті з австрійської армії, зробив на мене дуже прикре враження. Я привик був до порядку, в якому приходили військові частини австрійської армії на Богослуження. Показалась велика різниця між вояками, які походили з Галичини, а тими з північних, особливо східних областей щодо дисципліни виконування обов’язків. Старшини мали з ними багато клопотів. Комендантом міста Радехова був сотник Іван Мартинюк. Парохом був о. д-р Володимир Пелліх, бувший гімназійний професор, людина освічена й культурна. Церква в Радехові була невелика, дерев’яна, побудова тимчасово на місце попередньої, що в часі війни згоріла. У місяці травні 1919 почався наступ польської армії Галлєра на частини 1-го Корпусу, що під напором почали відступати. Відійшов з Радехова і польовий шпиталь, а 21 травня 1919 року зайняли поляки Радехів. Д-р Олександер Подолинський, при другім відвороті, в Чорткові залишив шпиталь. Тоді команду шпиталя обняв д-р Володимир Білозор, сотник, а другим лікарем був д-р Микола Терлецький. В Бор¬щеві, в сушарні тютюну, приміщено хворих на долівці на соломі. Вже тоді появилась хвороба сипного тифу. Сповідаючи хворих, заразився я тифом. Українська Галицька Армія була скупчена на малому просторі між рікою Збручем і Дністром. Ряди Армії при першім відвороті значно зменшились. Був брак набоїв і одягу. Дня 7 червня 1919 почалась так звана «Чортківська офензпва». Була вона одним з найкращих моментів, які я переживав у житті. Армія рушила походом вперед. Дух стрілецтва піднявся. Населення в здобутих теренах вітало з великою радістю рідну УГАрмію. Вся молодь і мужчини гнали втікаючу польську армію, так що фронтові частини не могли наздогнати її. 1-ий Гал. Корпус маршерував на Гусятин – Копичинці –Теребовля – Тернопіль – Зборів – Оліїв – Золочу. Ми зі шпиталем підійшли під Золочів. В селі Плугів я вже дістав гарячку і мусів положитись у ліжко. Наша офензива, з браку амуніції, заломилась. Почався відворот. Мене відставили до мадярського шпиталя «Червоного Хреста» в Тернополі. Я просив д-ра Білозора, що коли армія мала б дальше відступати, щоб мене забрали з собою. Д-р Білозор слова додержав. Було це вночі, як по мене заїхала підвода під шпи¬таль. Лікарі мадярського шпиталя не радили мене забирати, бо це було перед кризою тифу. Я таки обстоював своє рішення. Мене положили на віз, прикритий будою. Стан гарячки був високий. З цієї дороги не пригадую собі майже нічого. Раз тільки віз підскочив сильно на камені і я на хвилю опритомнів. Ми приїхали до Грималова і там задержались. В тому самому часі хворів на тиф також і д-р Микола Тєрлецький. Стан його був дуже поганий. Нас доглядали СС. Служебниці, особливо сестра Петронеля. Дня 16 липня УГАрмія перейшла через Збруч на Придніпрянщи-ну. Перевезено і наш шпиталь. СС. Служебниці залишилися перед Збручем в Галичині та перейшли до найближчого Дому СС. Служебниць. Шпиталь поповнився цивільними медсестрами: Татухова, Марійка Махиіцка, Марія Фецинська, Мондлсейовська, Стефанія Лебедович, дві сестри Гіжовські, з яких молодша Марія була студент¬кою медицини. Бактеріологічну лабораторію провадив санітарний четар Лукасевич. адміністрацію хорунжий Гончар, підхорунжий Юліян Сохоцький, булавний М. Косіксвський, старший десятник Нагірний — обоз і старший десятник Іван Білозір, канцелярію. Ріку Збруч перейшли ми на північ від місцевості Скала. Самого переходу не пам’ятаю. Знаю, що я пробудився другого дня і мені сказали, що ми вже на другій стороні. Наші вози стояли на площі біля якогось села. Повиходили з хат люди і з цікавістю приглядались «Австрійцям». Мене особисто обійняло почуття, що находжуся в чужій стороні. Довідався я, що недалеко лежить хворий на тиф о. Іван Ор¬ловський з Перемишля, що опісля помер 18 серпня 1919 в Кам’янці Подільськім. Відвідати його я не міг, бо був дуже виснажений тифом, так що прн допомозі палиці вчився ходити як мала дитина. Вже під час відвороту в Галичині зустрілися я зі своїм вуйком Григорієм Лебедовичем. Він передав мені під опіку доньку свого брата, бл. пам. о. Івана Лебедовича, що помер в Честинях біля Жовкви, круглу сироту, гімназистку СС. Василіянок у Львові. Вона була веселої вдачі і цілий час перебувала зі мною. Душпастирство при шпиталі, на час моєї недуги тифу і реконвалесценції, переняв о. Омелян Марчак-Баранський. По переході УГАрмії за Збруч лиш маленька територія українських земель, довкруги Кам’янця Подільського була в руках Української Народної Республіки. Решта земель була зайнята або більшовиками, або армією Денікіна, що посувалась зі сторони Одеси на Київ. Щоб здобути простір, переорганізувати та прохарчувати військо мусіла УГА вступити в бій з більшовиками. Опрацьовано план походу на Київ. Нас спрямовано на північ в сторону – Дунаївці, Бар, Вінниця. Довший час задержались ми в Барі, де розмістився шпиталь. Переїжджаючи чорноземом Поділля, ланами пшеничних піль, що під подувом вітру хвилювали неначе море, я на власні очі побачив багатство України. На осідок для шпиталя 1-го Гал. Корпусу призначено Київ. Ми тішились, що будемо в місті матері українських городів, та даремні були наші сподівання. До Києва ми не дібрались. Осіли в Вінниці. За містом, в одному крилі шпиталя для розумово хворих, дістав приміщення наш шпиталь. З міста до шпиталя вела широка дорога-алея, висаджена деревами. Довкруги шпиталя багато дерев і зелені. Прийшла осінь, а відтак і люта зима. У рядах УГАармії поширив¬ся найбільший її ворог – тиф – так що в частинах не раз лише кількох вояків остались здоровими. Сніг білим покривалом прикрив землю. Мороз і часті сніговії завівали подільські дороги й поля. Серед сніжної куряви, прикриті легким покривалом, їхали десятки верстов, хворі на тиф, в гарячці, стрільці та старшини Української Галицької Армії. Всі вони майже приїздили до шпиталя зі запаленням легенів, або перестудами. Я обходив кожного дня усі кімнати, відвідував хворих, уділяв св. Тайни та потішав. Не було майже випадку, щоб хтось із хворих стрільців чи старшин відмовлявся від Св. Тайн. В одному випадку один старшина, коли я хотів його висповідати, відізвався до мене: «Ви, Отче, радше покличте мені мед¬сестру, щоб дала мені якусь поміч». Я спокійно сповнив його бажання, помолився – і коли другий раз у тому самому дні прийшов його від¬відати, він сам звернувся до мене: «Отче, Ви хотіли мене сповідати, я відмовився. Тепер я прошу про сповідь». Вечором, по похороні стрільців, коли я вернувся до шпиталя то цей старшина перейшов вже у вічність. Кожного дня вмирало на тиф кілька, а то й кільканадцять стрільців і старшин. Я зажадав від команди шпиталя, щоб технічна частина приготовила домовину для кожного померлого і заявив, що не буду відправляти похорону, доки це не буде виконане, бо стрілець заслужив собі бодай на домовину. По кількох днях я побачив сам, що де не вдасться перевести. Хоронено в цей спосіб, що обвивали тіло померлого плетінкою (рогожею), прив’язували картку, з виписаним ім'ям і прізвищем небіжчика, складали тіла на віз не наче снопи і вивозили на кладовище. Там я приїздив і відправляв похорон. Ми зайняли одну частину католицького кладовища в Вінниці і там хоронили наших старшин і стрільців. Перший старшинський похорон у Вінниці з шпиталя 1-го Кор¬пусу був о. Володимира Галицького, що помер 31 жовтня 1919 р. У тому шпиталі помер також о. Петро Кашуба дня 6 грудня 1919 р. Дуже тяжкою проблемою було копання гробів. Шпиталь мав ду¬же мало обслуги. По частинах здорових стрільців було не раз лише кілька. Завдяки сотникові Несторові Яцеву, що прислав кількох стрільців, ми могли копати спільні гроби. Щоб не ширити прикрого враження серед здорових, похорони відбувалися вечорами, коли гробокопателі відійшли додому. Привезені тіла складали після списка в спільних гробах, прикривали легко землею, а щойно другого дня зранку засипали. В старшин і стрільців УГА було незвичайно денні настанови. Серед тифозної гарячки, висловлюючи підсвідомі думки, мало хто згадував про свою рідню, а майже всі, особливо старшини, укладали плани, як робити наступ на ворога, щоб визволити свою вужчу батьківщину, особливо Львів. Минали дні: за днями. Наше кладовище наповнялось масовими гробами найбільш ідейних синів українського народу. Більшість УГА сконцентрувалась по шпиталях, а тільки маленька частина була здорова. Тимчасом йшов натиск більшовицької армії. В другій половині грудня 1919 р. Головна Команда і поодинокі частини відходили з Вінниці. Залишилися тільки шпиталі з важко хворими. Всі виздоровці повинні були податись зі своїми частинами на південь в сторону Балти, де мало відбутись перегрупування і реорганізація УГАрмії. З шпиталя відійшли два полонені польські лікарі – д-р Радзішевський і мед. Марціняк, а також медик четар Роман Мотлюк та частина обозу. Залишився тільки найнеохідніший персонал та тяжко хворі. Д-р Білозор зарядив переміщення хворих на залях — разом старшин і стрільців. На моє велике здивування, дістав я наказ виїхати зі шпиталя. зволікаю з виконанням наказу, щоб не лишати тяжко хворих без духовної опіки. Крім того моя сестра Стефа Лебедович захворіла на сипний тиф, а я також дістав якраз гарячку і повинен був положитись до ліжка. Сестра померла і не побачила мене перед смертю. Вночі з 31 грудня 1919 на 1-го січня 1920 р. в годині 11-й я прийшов до коменданта шпиталя, який рішучим тоном заявив: «Отче, я вам наказую – ви маєте виїхати». З великою досадою в серці я положився на санях в годині 12-й опівночі і разом з візником і чурою подалися в дорогу. Ніч була місячна й ясна. Їхали ми стривожені, бо в такому бурхливому часі траплялися напади. Над ранком доби¬лись ми до відступаючих частин УГАрмії. Я стрінув двох лікарів поляків, що працювали в нашому шпиталі і четаря Мотлюка, які пробивались в сторону Галичини, на захід, до поляків. Вони пропонували мені податись з ними і запевняли, що не буду мати ніяких неприємностей від поляків. Та я не піддався тій намові, а рішився залишитися зі своєю армією до кінця, хоч можна було передбачити, що здесяткована тифом і оточена зі всіх сторін ворогами УГАрмія не зможе встоятись перед ворожими силами. Я подався дальше зі своєю армією, шукаючи о. Якима Фещака, тодішнього референта духівництва 1-го Корпусу, щоб дістати нове призначення. Пізно у Свят Вечір перемерзлі заїхали мабуть до містечка Горячківка, на Поділлі. Знайшли приміщення в якоїсь бідної родини, що приготовлялася засісти до вечері. Запросили і нас. Ми були вдоволені, що могли бодай загрітись. Думки линуть до рідні. Рано відправив я у шкільній залі Службу Божу. На третій день свят рушили ми дальше в дорогу. Заночував я тим разом у священика-вдівця. Вкінці приїхали ми до Чечельника, де Команда 1-го Корпусу заквартирувала на довше. Отець Фещак зайняв квартиру недалеко католицької церкви, а я замешкав у власника пивоварного заводу –жида. Мій господар був дуже вдоволений, бо сподівався мати якийсь час спокій. Час до часу пригощав мене пивом, щоб зробити мені приємність. Кожного дня відвідував я о. Фещака, а вечорами довго ми розмовляли на різні теми. Був це монах-патріот. Завжди усміхнений, з легким гумором, що вносив між старшин і стрільців багато розради. Одного разу засидівся на розмові у о. Фещака десь поза 10-ту годину уночі. Ми розпрощались і я відійшов на свою квартиру. За яку годину, коли вже почав розбиратись на нічліг, хтось застукав у браму. Стривожений господар вбіг до моєї кімнати, побоюючись якогось нападу. Виявилося, що це був чура о. Фещака. Прийшов з просьбою, щоб прийти, бо «Отець захворіли». О. Фещакові зробилося слабо і він просив про св. Сповідь і Єлей. По відбутій св. Сповіді і уділенні св. Тайни Єлеопомазання о. Фещак з гумором сказав так: «Тепер мені рогатий вже нічого не вдіє, я його не боюся, як схоче мене хопити за ногу, вислизнуся йому, Ви її намазали». Довго ми ще розмовляли, а біля півночі я повернувся на свою квартиру. В Чечельнику ми стрічали свято Йордану. Я розпорядився про богослуження. На терасі замку більшої посілости розложив тюлеву каплицю. На Службу Божу прийшли старшини 1-го Корпусу і делеговані гарматчики з батерією. Несподівано під час Служби Божої почули ми стрілянину. Над нами забряжчали кулі крісових набоїв. Всі насторожені. По богослуженні пішли ми процесійно на став на Йорданське Водосвяття. Гарматчики дали сальви бойовими набоями. Під нами почав тріщати лід, тому ми подались назад, щоб не скупатись в ставі. Опис того Йордану стрінув я в часопис «Америка», а подав його д-р Володимир Галан, що тоді був комендантом висланих на богослуження гарматників. По 38-ох роках ми стрінулися з Філадельфії і згадали часи нашого походу на Україні, згадали й про Йордан в Чечельнику. Серед старшин Команди Корпусу і серед стрільців помітна була метушня. УГАрмія знайшлася в дуже скрутному положенні. Позбавлена політичного проводу, знесилена тифом, притиснена зі всіх сто¬рін ворожими силами, мусіла переговорювати з більшовиками і включитись у Червону Армію. В канцеляріях переглянули докумен¬ти, письма. Все, що непригоже, палили. Непевність майбутнього три¬вожить. Ідуть різні чутки, мовляв, румуни не пропускають на другий бік Дністра і кожного, хто важиться дістатись – стріляють. Начальна Команда УГА і головні частини концентруються в Балті. Приїжджає туди також Команда 1-го Корпусу, разом з нею і я. В Балті розглядаюсь за місцем на богослуження. За кілька днів довідуюсь, що 12 лютого 1920 року о. Яким Фещак помер в Чечельнику. Вибрався я зараз в дорогу, щоб приготовити і зарядити похорон. Їдемо з візником саньми. Дорога завіяна снігом, нема жадного сліду. В дорозі захоплює нас ніч. З-під снігу вистають на полі будяки, які здалека, на тлі білого снігу, видаються малим лісом. Зачинаємо блудити. Кілька годин ми стратили, поки добились до Чечельника. На похорон о. Фещака поприїздили польові духівники частин 1-го Корпусу. Використав я присутність усіх польових духовників 1-го Корпусу і скликав зібрання, щоб застановитись над нашим спільним поступованням у витвореній новій ситуації. На зібрання прийшли всі польові духівники 1-го Корпусу. На цьому спільному зібранні винесли ми рішення: «Наших стрільців і старшин в ніяких обставинах ми не лишимо. Разом з ними ми вийшли з дому і з ними залишимось аж до кінця». І стрітлецтво відплатилось своїм духівникам великим довір’ям і прив’язанням. Коли напр. у 6-ій Бригаді, політичний комісар хотів забрати польового духівника, стрільці не дали його усунути. В таких дуже складних обставинах я перейняв, по смерті о. Якима Фещака, провід польового духівництва 1-го Корпусу. Залишитися мені при Команді не було доцільно. Тому переніс я свій осідок до 5-ої Сокальської Бригади, яка перетворилась у кінний полк. Командантом полку був полковник Микола Аркас, син знаного історика. При кожному полку настановила більшовицька команда політичного комісара. При нашому кінному полку був ним Петрущак, галичанин, здається, бувший торговельний помічник у склепі «Народна Торгівля». Без відома політичного комісара в полку не могло нічого діятись. Усі на¬кази коменданта полку мусіли мати підпис політичного комісара. Українську Галицьку Армію переіменовано на Червону Українську Галицьку Армію (ЧУГА). В ній не було вже призначення для польових ду¬хівників. Щоб мати призначення, — а була вакансія для учителя для неграмотних – я її зайняв. Деколи вечором була справді наука для тих, що не знали письма, але таких не було багато. Усі обов’язки польового духівника я виконував. На богослуження ішли старшини і стрільці вже не в військовому порядку, бо оголошення про них не було пода¬ване в денних наказах. Так проходила зима. Армію реорганізовано. Зі шпиталів верталися виздоровці. Доповнялися полки. Організувався і кінний полк.