Отець д-р Василь Лаба

Отець д-р Василь Лаба народився 1-го вересня 1887 року в Бертешові, повіт Бібрка. По закінченні народної школи га Гімназії у Львові, студіював теологію в університетах у Львові, Інсбруці і в Відні, де здобув докторат св. богословії. Під час першої світової війни був польовим духівником при австрійській армії, майже цілий час на італійському фронті, де переважно находились галицько-українські полки. По розвалі Австрії попав у італійський полон, з якого вернувся в 1918 році і зараз зголосився в ряди Української Галицької Армії. По переході УГА за Збруч був іменований Начальним Духовником при УГА та Генеральним Вікарієм для українців-католиків з осідком у К’амянці Подільському. По закінченні війни в 1920 році був спершу доцентом, а відтак звичайним професором Богословської Академії і соборним крилошанином Митрополичої Капітули у Львові. Видав чотиротомову працю «Патрологія» і писав наукові статті в різних журналах. Українське Наукове Товариство ім. Тараса Шевченка на еміграції у Мюнхені іменувало його за наукову діяльність, своїм дійсним членом. Про часи служби у війську подає о. д-р В Лаба наступне: «У літі 1914 р. спалахнула перша світова війна. Австрійський польовий Вікаріят покликав на воєнну службу більше число українських резервних капеланів, бо в мирному часі в активній службі було їх лише кількох. Деякі з них були вже старші віком і не надавалися до тяжкої служби на фронті (о. Касіян Куницький, о. Иосиф Кишакевич, о. Обушкевич). Перші українські резервові капелани були покликані для українських галицьких вояків австрійської армії. Дальших покликано згодом для менших від полків частин, для запасних кадрів та до обслуги ранених і хворих у військових шпиталях. Впродовж Першої світової війни в австрійській армії сповняло службу понад 50 українських капеланів. Один з них помер від пошестної недуги (о. Соболта), один поліг над Сочею (о. Проскурнийцький). Австрійський Польовий Вікаріят, у якому референтом для укр. кат. військового духовенства був о. д-р. Микола Нагорянський, мабуть окрему увагу звертав і до воєнної служби кликав тих українських духівників, що були на вищих студіях у Відні й Інсбруці та добре знали німецьку мову, що була урядовою в австрійській армії. Вони були покликані до воєнної служби поголовно: о. д-р К. Богачевський, о. д-р В. Масцюх, о. д-р Іщак, о. д-р Гординський, о. д-р Цегельський, о. Дідуник, о. Ґорчинський та Василіяни — о. Хомишин і о. Боднар. Бл. пам'яті Митрополит в США високопреосвященний Константин Богачевський був демобілізований з війська для потреб Духовної Семінарії у Львові. То було його щасгя і спасіння. Мені розказували, що свою військову службу він трактував з питомим для нього риґором. Як полковий капелан він ішов у перших наступаючих рядах, що в долині Суґана здобували важкий хребет гори Арментерра. Таку ревність можна було переплатити втратою життя «на полі слави». Демобілізація позбавляла його тої слави, але врятувала йому життя, яке опісля придалося на щось краще. – Переповідаю те, що мені розповідали. Мабуть теж мене покликано на воєнну службу тому, що я студіював в Інсбруці і в Відні. Воєнну службу я сповняв увесь час при 36-му коломийському полку стрільців. Після початкових відступаючих боїв в Галичині, 36-ий коломийський полк стрільців вважався гірською одиницею і був призначений боротися на далекому італійському фронті за зовсім собі далеку справу. Старання про перекинення полку на східний фронт, які між іншим роблено через коломийського посла д-ра Трильовського, показалися безуспішними. Часто цю справу переговорював я з д-ром Трильовським письмами, а один раз особисто. Мене він так приязно трактував, наче б був послом клерикальної партії, щиро старався помогти, але не міг. Щоб себе не наражувати на неприємності, я мусів перервати мою переписку з ним. 36-ий коломийський полк стрільців перемандрував майже цілий італійський фронт від Адріатичного моря до озера Ґарда. Італійський фронт не був такий грізний, як говорили про нього. На Тирольській частині фронту були добре розбудовані боєві лінії і природні криївки. Більші втрати мали боєві одиниці на тій частині італійського фронту тільки в час рухомих боїв, напр., в офензиві на відтинку Ассіяґо-Арасієро літом 1916 р., у якій брали участь українські галицькі полки, їхні тяжкі втрати були мабуть причиною, що загально італійський фронт уважано грізнішим, як східний. Грізними були тільки т. зв. офензиви над Сочею, а опісля над Піявою. З них виходили лише самі розбитки полків, присланих зі східного фронту, або доповнених свіжими вимаршовими компаніями на спокійнішому тирольському фронті. В офензивах над Сочею, що їх названо «остинними виступами полків», згинуло найбільше українського вояцтва. Великі воєнні кладовища старанно упорядкували італійці після війни, в області Тріест-Трієнт, бо після війни ці землі належали до Італії. Український вояк, щось так, як і живий український скиталець, бодай на чужині, зали¬шилися при своїй достойності, якої на рідній землі не були б діждалися. В перших днях листопада 1918 р. увесь коломийський полк стріль¬ців, що боронив важкий відтинок долини Адиги, попався в італійський полон. З ним я пройшов дорогу до Верони, де був приділений до ве¬ликого військового шпиталя Оспедале Прінчіпалє для обслуги хворих полонених. Згодом був до нього приділений ще другий український військовий капелан, що говорив італійською мовою, д-р Дмитро Колтун, вихованок Української Колегії в Римі. Я ще нині в країні свободи, мило згадую той час, який провів в італійськім полоні. Д-р Дмитро Колтун помер на Придніпрянщині від тифу, як духовник УГА. Завдяки старанням швайцарського Червоного Хреста капеляни і са¬нітарна служба були скоріше звільнені з італійського полону і відправлені в Австрію. Українці, яких у транспорті було двадцять-кілька осіб, пробивалися до Галичини через Угорщину. В ніч, як транспорт переїхав австро-угорську границю, на Угорщині був проголошений комуністичний уряд Белі Куна. Нас задержано в Будапешті на час двох-трьох тижнів, бо комунікація з Галичиною була припинена, але з нами поводилися непогано. По повороті до Галичини, я зараз зголосився до УГА, в якій служив до кінця її існування, спершу як духовник, а опісля як генеральний вікарій. В часі другої світової війни мені вже п’ятдесятилітньому прийшлося ще раз одягати військовий однострій, організувати й очолювати польове духовенство Української Стрілецької Дивізії Галичина. Тим я закінчив мою військову кар’єру. Закінчив я її третім з черги упокорен¬ням, бо кожна армія, у якій я служив програвала війну. Та зле не зга¬дую моєї військової служби. Тоді я був з рідним українським жовні¬ром і може йому дещо доброго зробив, бо польовому духовникові доводилось бути не тільки душпастирем, але дуже часто теж оборонцем українського жовніра».